Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Беріть на кілька днів. Далі зможете замовляти все через мене, — сказала Тетяна Павлівна. Хлопці кивнули.

Невдовзі ми були вже при зброї. Кожен у доброму бронежилет! у всіх каски з тактичними окулярами й набори наколінників та налокітників.

— Нам потрібен одяг. Не хочемо світити камуфляжем, — сказав я.

— Гроші у вас будуть. Заїдете в магазин і купите, що потрібно, — відповіла Тетяна Павлівна. — У вас буде свій мікроавтобус. Він зареєстрований на приватну фірму, звичайні номери. Якщо знадобиться інший транспорт — сповіщайте.

— Гаразд, — кивнув я. Хлопці вручили мені автоматичний пістолет Стєчкіна й кілька гранат.

Потім нам принесли документи, паспорти з нашими фотографіями, але на інші прізвища.

— Вивчайте свої нові ПІБ. — Тетяна Павлівна усміхнулася. Я став Колобовим Ігорем Петровичем, уродженцем Черкащини. Окрім паспортів, нам усім видали водійські посвідчення та посвідчення співробітників Адміністрації Президента. — Так, ось перепустки по всій території України на гербовому папері. У перепустках сказано всім органам влади сприяти вашій діяльності. Так, а ось гроші. Сто тисяч готівкою, купюри не нові, від двадцятки до сотні.

— Дякую, — сказав я.

— Вам потрібна ще охорона? — спитала Тетяна Павлівна. — У нас тут є кілька груп спецпризначенців.

— Ні, поки що будемо діяти невеликим загоном. Ну, що, хлопці, готові?

— Так точно, — відповів Бухгалтер, а Мовчун кивнув.

— Тоді вперед.

Тетяна Павлівна супроводжувала нас до ліфта, який вивіз у довгий напівтемний коридор.

— Пройдете десь сто метрів, побачите ліворуч двері, вийдете. Машина чекає вас за квартал. Білий «Пежо-боксер», — сказала Тетяна Павлівна. Подивилася на нас. — Успіхів, хлопці, зробіть це, будь ласка.

— Спробуємо, — пообіцяв я.

Ми пішли. Мовчун обережно визирнув на вулицю. Показав, що все добре.

— Іди за машиною. — Я віддав йому ключі. Не хотів світитися зі зброєю. — Чому Бухгалтер?

— Бо працював бухгалтером, іще до війни. — Він стояв спокійний, але руку тримав на автоматі.

Під’їхав Мовчун, ми швиденько повантажилися, потім заїхали в один магазин, купили цивільного одягу, і ще в один — там купили зо два десятки дешевих використаних телефонів і сім-картки.

— Тепер на Журби, — наказав я. — Поки можна поспати. Нам потрібні будуть сили.

За кермом сидів Мовчун, ми з Бухгалтером простяглися на сидіннях. Він заснув швидко, а я думав про свій план. Фактично він нездійсненний, але спробувати цікаво. Проганяв його в голові знову і знову, а потім таки задрімав. Почув, що зупинилися. На півдорозі до Журб, у невеличкому селищі, де можна поїсти і сходити в туалет.

— Хлопці, візьміть мені кілька пиріжків і чаю, — попросив я, з крісел не вставав. — Зачиніть машину, ідіть удвох, щоб швидше, мене не треба охороняти.

Вони пішли. Їх автоматичні пістолети були непомітні під куртками. Я обережно визирнув. Навколо стояли машини, ряд яток із їжею, біля них їли, пили, курили. Помітив, що один хлопець роздивляється наш мікроавтобус. Ось він підійшов, зазирнув у вікно. Я встиг скотитися на підлогу, сховатися серед торб зі зброєю. Хлопець відійшов. Чекав, коли повертатимуться Мовчун і Бухгалтер. Потім щось роздивлявся.

Мабуть, фотографію того, кого він шукав. Я був упевнений, що фотографія моя. Хлопець розчаровано подивився на моїх бійців, потім спробував їх сфотографувати, коли купували чай та пиріжки. Я почув ледь помітний стукіт. Поруч із мікроавтобусом пройшов якийсь чоловік. Мої тим часом зайшли всередину.

— Поїхали, у дорозі поїмо, — наказав я. Цього разу за кермо сів Бухгалтер, ми швидко рушили. Я дивився назад. Хвоста наче не було. Від’їхали кілька кілометрів. — Тепер кудись у лісосмугу заїдь.

Бухгалтер заїхав. Я з ліхтариком поліз під мікроавтобус із того боку, де проходив чоловік. Знайшов якусь невеличку штучку на магніті. Здається, радіопередавач.

— Нас хотіли пасти, — показав хлопцям.

— Треба причепити до іншої машини, — запропонував Бухгалтер.

— Так і зробимо, — кивнув я.

Ми доїхали до заправки, купили десять літрів пального, і поки Бухгалтер розплачувався, Мовчун причепив маячок до вантажної «Газелі» з дніпропетровськими номерами. Поїхали, я з’їв пиріжки, запив уже охололим чаєм. В одному із сіл побачив, як біля школи встановлюють чавун і розпалюють багаття. Поруч був транспарант «Всеукраїнський фестиваль „Борщ — патріотична страва“». Я задоволено усміхнувся. Потім дивився на порожні весняні поля навколо. Поля, лісосмуги, ярки, села. Україна. Ця земля надавала мені сили. Я двічі виїздив на кордон. Другий раз на стипендію в Німеччину, там розпочали секретний проект вивчення вкраїнських чудовиськ. А кого ще їм було залучати, як не мене? Цікава робота, чималі гроші, усталене життя, все було добре, але я почав хворіти. Наче рослина, вирвана з ґрунту. Ходив по лікарях, вони не розуміли в чому річ. Мені гіршало, поки одного дня я втік із Німеччини, повернувся в Україну і три тижні жив на Ріці Снів. Хвороби минули, я набрався сил і більше вже ніколи не виїздив за кордон. Я був прив’язаний до цієї землі, тепер буду битися за неї, і вона мене прийме. Смерті я не боявся. Коли вивчаєш чудовиськ, до смерті звикаєш, не помічаєш її. Смерть — так смерть.

Ми приїхали до Журб увечері, одразу покотили до місцевого краєзнавчого музею. Перехопили директора вже біля дверей. Директор поспішав до новенької чорної «Тойоти».

— Пане директоре, можна вас на хвилинку? — спитав я.

— А хто ви такий? — Він подивився на мене з презирством, але потім, коли підійшли Бухгалтер і Мовчун, змінив вираз обличчя. — Вибачте, я поспішаю. Робочий день закінчився. Приходьте завтра, я залюбки вас…

— Нам треба поговорити сьогодні. Прошу. — Я показав на музейні двері.

— Я поспішаю, у мене зустріч в облдержадміністрації і…

— Щось незрозуміло? — невдоволено спитав я і відчинив двері. Хлопці поклали руки на пістолети під куртками.

— Ні, ні, все зрозуміло! Звісно, я вас прийму! — Директор намагався вдавати, що він спокійний, але виходило погано. Ми пройшли всередину. Там стояло кілька співробітників і здивовано на нас дивилося. — Що, що ви хотіли?

— Поговоримо у вашому кабінеті, — сказав я. Директор затремтів, але не насмілився суперечити. Пройшли в його кабінет із різними дерев’яними панелями, картинами та статуетками.

— Я слухаю вас. — Директор витер піт.

— Нас цікавить козачий казан. Той, рекордний. Найбільший казан в Україні. Нам він потрібен на кілька днів, — сказав я і побачив, як у директора засмикалося око, а дихання стало хрипким. Якщо раніше він нервував, то зараз злякався. Надзвичайно злякався.

— Що значить «потрібен»? Це музейний експонат! Історична реліквія! Ви взагалі про що? — закричав він.

Я показав йому посвідчення співробітника Адміністрації Президента. Директора аж заціпило.

— Питання важливе. Де казан?

— Він… він… він… експозиція! — видихнув директор.

— Веди.

Нас провели на другий поверх. Там була