Українська література » » Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко

Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко

---
Читаємо онлайн Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко
вусами.

Про традиції українського богослужіння знаємо ще менше, ніж про національні храми. Якщо земля зберегла для кас залишки зруйнованих святилищ, то записів давнього богослужіння марно шукати нині. Єдине не викликає сумніву – обрядові народні пісні, донесені до нас усною народною традицією, були колись священними молитвами, зверненими до найвищих богів природи: зимові (Різдвяні) карнавали – давніми священнодійствами, весняні хороводи, Великодні короваї, Русалії та Купальські вогнища – все це елементи традиційної української богослужби, яку нині прийнято вважати звичайним народним гулянням.


Давні тексти дають уявлення про богослужіння давніх українців дуже спрощено: досить дорогими дарунками умилостивити богів, і можна просити у них чого душа забажає. Так, наприклад, Ахмед Ібн-Фадлан описує жертвоприношення руського купця і прохання дати йому гарного покупця. Давня віра насправді мала значно вищу, розвинуту філософську систему. Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з’єднати її з божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією..


Це досягалося принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, тобто дають радість і натхнення.


Християнські теологи всіляко залякували людей тим, що язичники нібито приносять у жертву богам людей, здійснюючи криваві вбивства просто над жертовником. Про це знаходимо чимало переказів у Біблії. Своїх дітейлервістків приносили в жертву Саваофу стародавні євреї та їхні сусіди моаби (теж семітське плем’я), а також деякі народи Європи та Азії25.


Серед слов’янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано, хоча вбивство ворога на полі бою у скіфів вважалося добрим звичаєм і означало перехід юнака до становища мужчини-воїна, тобто його змужіння й повноліття. Описаний же літописцем в «Повісті врем’яних літ» випадок про пожертвування богам чужинця – варяга Тура – є перебільшенням, адже він просто був убитий русичами за те, що знущався з їхніх давніх звичаїв: Куті, писанок та узвару. Цей варяг був християнином і тому літописцеві, котрий засуджував «поганство», такий епізод видався настільки повчальним і переконливим, що він вніс його до літопису.


Звичай приносити жертви у вигляді тварин: вепра, білого або червоного півня існував в Україні здавна і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь богів. Люди споживають м’ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду самі собі, оскільки залишається відчуття гріха. Завдяки молитві і дотриманню правил ритуалу будь-яка страва очищається і не завдає шкоди людині.


Ритуальні напої – найбільш характерний елемент богослужіння, який виник ще в індоарійські часи, був відомий у кімерійців і скіфів, залишив матеріальні пам’ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь жіночого божества. Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як І в описах слов’янських святилищ та на Збруцькому ідолі. В Чорній могилі (на Чернігівщині) знайдені самі ритуальні роги. Один із них має 60 см у довжину. Він прикрашений золотою рельєфною пластикою завширшки 12 см, яка передає сюжет давнього міфа про відродження весняного сонця (міф про Кощея Безсмертного). Вірогідно, такий великий ріг, наповнений ритуальним напоєм, ходив по «колу» від одного учасника священнодійства до іншого. Перші краплини жертовного напою виливалися на жертовник, далі пив жрець, а потім передавав ріг іншим богомольцям. В описі Саксона Граматика ріг, що його тримає ідол Світовида, наповнювався священним напоєм один раз на рік. За тим, скільки вина залишилося через рік, ворожили, яким буде врожай цього року. Тоді волхв виливав рештки напою на жертовник, а натомість наливав новий до наступного року.


Приготування священного напою було тривалим і супроводжувалося спеціальними ритуалами та співом божественних гімнів. Тексти «Авести» й «Рігведи донесли до нас найдавніші рецепти напою соми та сури. Сома визнається напоєм богів, а сура – звичайний «світський» хмільний напій. На думку давніх арійців, тільки сома давала богам і людям незвичайну силу і могутність – богам дарувала безсмертя, а людям продовжувала життя. «Ми випили соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли Богів» – співається в одному із священних гімнів. Оп’яніння сомою доводило жерців та богомольців до екстазу, але це збудження мало відкривати таємниці божественної мудрості. Після ритуалу жрець лягав під священним деревом і слухав шум його крони, за яким віщував майбутнє або давав поради тим, хто його запитував.


Вчені, досліджуючи рецепти соми, не прийшли до спільної думки, яка рослина є її основним компонентом. Називали верес, гірську руту, гриби, молочай, коноплі тощо. Про використання конопель у скіфів писав Геродот. З них виготовляли напої фракійці та іранці (перси). Зібрані рослини замочували у воді, товкли в ступі або вичавлювали сік. Потім, процідивши, змішували з водою, свіжим та кислим молоком і додавали ячмінного зерна. Суміші давали перебродити на сонці, щоб напій набув особливого смаку і хмільних властивостей.


В українців ритуальні напої готувалися на меду і називалися медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготованих молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою навіть дозволялося гаситя гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Бога). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, печиво «медяники», каші з необлущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Саме необлущене зерно має вживатися в Кутю, для засівання, обсипання молодих на весіллі тощо.


Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що й донині зберігся звичай класти шматочок хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність людини світові рослин. У воду кидаємо монетки – богині Дані.


В українців було повір’я: хто приносить жертву Сонцю, той складає жертву своїй душі.


Усі давні суспільства мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала в давні часи той же статус, шо в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти.


В Україні відомо кілька назв для позначення цих людей: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі і навіть скоморохи мали відношення до релігійної обрядовості. Звичайно, всі ці назви стосуються людей з різними функціональними обов’язками. В українців-русичів, як і у всіх слов’ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем’я чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець держави, який був близький до князя. Вірогідно, що всі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви.


Були й жінки-волхвині: в фольклорі часом

Відгуки про книгу Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: