Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко
Медичні знання скіфських, а пізніше руських волхвів дивували весь античний світ. Геродот назвав видатних скіфських знахарів-медиків та мудреців: Анахарсіса, Анабазіса, Токсаріса. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання муляли очі церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.
Перші відомості про язичницьку віру подав ігумен Данило, котрий, переклавши грецьку книгу «Слово Григорія Богослова», доповнив її матеріалами місцевого характеру. Нині цей твір відомий під назвою «Слово об идолах». Звичайно, описи ці зроблені з метою засудження традиційної віри. Але цінними є порівняння світогляду руського народу XI – початку XII ст., який був цілком двоєвірським.
Нащадки волхвів ще довгі століття після християнізації народу зберігали таємничі знання своїх предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решта передавалися з уст в уста. Так, навіть в XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки «дванадесятниць», тобто 12-ти п’ятниць па рік, коли вшановувалася Мокоша (за християнським календарем Параскева – П’ятниця). Борис Рибаков пише, що цей календар «отражает значительно более высокий уровень, чем поклонение неграмотных баб святой Параскеве»21. І хоч автор рукопису прикрився ім’ям святого Климента, цілком очевидно, що він успадкував знання руських волхвів, нащадком яких він міг бути сам.
Цінним джерелом для вивчення і реконструкції давньої віри має стати «Велесова книга», яка досі мало досліджена через упереджене ставлення науковців, які під тиском імперської Російської академії наук продовжують вважати її фальсифікатом Олександр Пушкін у свій час захистив від подібних нападів «Слово про Ігорів похід», знайшовши влучний аргумент про те, що не знає такого таланту, який зміг би зробити подібну підробку. Справді, навряд чи знайдеться у світі такий знавець української міфології, котрий би сфальсифікував (і для чого?) таку оригінальну пам’ятку, як « Велесова книга»? Про це ж писав і професор Володимир Шаян: «Трудно припустити, щоб якийсь фальсифікатор знав так докладно стільки елементів старої віри та обряду»22. Проте і досі лунають зневажливі виступи проти справжності пам’ятки. Дехто навіть вважає, що така підробка була потрібна як підгрунтя для звеличення сталінської імперії.23 Українським вченим слід глибше вивчити пам’ятку, не оглядаючись на московські «авторитети», і ввести її до наукового вжитку.
Відомості про руську віру знаходимо також у працях іноземних мандрівників та істориків: Ал. Масуді («Золоті луги»), Ахмеда Ібн-Фадлана, Прокопія Кесарійського (VII ст.), Аль Джайгані («Книга доріг для пізнання держав», IX ст.), Ібн-Даст («Книга добрих скарбів», І пол. X ст.) ta ін.
Крім того, маємо описи слов’янської віри сусідніх з русичами племен (венедських слов’ян, лютичів та ін.) уже пізнішого часу (X – XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була дуже близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до української культури. Всі ці описи, а також археологічні матеріали дають можливість реконструкції старої віри. В Україні такими археологічними пам’ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), [Думське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське та ін.
Існує кілька назв (слов’янських та українських) для позначення давніх святилищ: храм, мольбище, капище, контина та ін. Храми – церковнослов’янська форма слова хороми, що означає довга споруда у формі дуги (півкола), збудована навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. В таких храмах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200 – 300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 кв. м, хороми вміщали не менше 300 чоловік.
Західно слов’янське слово контина, можливо, походить від конт (продовольство їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях всі присутні після принесення жертв богам влаштовували спільне застілля на честь богів, або від кант (лат.), що означає урочистий спів на честь богів.
Капище – це первісно сама статуя (ідол), божества. Старослов’янська капь означає «видиво», «привид», «образ». Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: «капища идольская раскопати», «раскопа нечистих капища» тощо. Значить, руйнувати насипні земляні вали та горби.
Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському треба (необхідно, потрібно, так годиться).
Ідол – слово грецького походження, що первісно означало «зображення», «образ», «подобу», тобто статую бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення як об’єкт безрозсудливого сліпого поклоніння. Синонімами цього слова є кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники означало «велетень» і було пов’язане з етнонімом кіммерійці24. Це видається цілком переконливим, бо кумири існували вже в той час, коли народ України звався кіммерійцями, а його національні божества могли називатися ім’ям самого народу. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні, в кожному священному гаю стояли кумири богів та народних героїв і мудреців.
Бован також означає «ідол», «кумир». Проте зміст його досі не зовсім ясний. Цікаво порівняти його із словом «бовваніти» – виднітися вдалині, а також його варіантами бованіти, буваніти, що, можливо, за давніх часів похідне від бути, бувати. У деяких тюрських мовах однозвучні слова означають «герой», «борець», «силач». Християнізація помстилася і на цьому слові, перетворивши його на образливе «болван» (рос.), що стало означати «дурень», «йолоп», «ледащо».
Моління давніх слов’ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У священних гаях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом богів.
Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева. переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також били природні джерела, струмки. Вважалося, що боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було досить частим у літописах аж до XI ст., поки не було заборонене церковниками.
Цікавий опис слов’янського храму зробив 1159 р. Герборд, який розповів про життя Оттона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святинями та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної віри, порубав статуї
