Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук
Навіть похмурий вигляд приречених халуп, які немов плакали й скаржилися на невдячність господарів, котрим вони давали тепло й затишок, пригнічував і наводив на думки про людську безжалісність та прагматизм.
Хаблак зупинився перед однією з давно не фарбованих хвірток, вона навіть не зачинялася і нудотно порипувала на іржавих завісах. З хвіртки на нього вищирилася намальована грізна собача морда, попереджаючи, що в садибі його зустріне злий пес. Та ні гавкотні, ні гарчання Хаблак так і не почув, навіть собачої будки ніде не було видно. Либонь, старий пес уже подох, а заводити нового не було сенсу. Та й хто із злодіїв зазіхатиме на цю злиденну халупу?
Подумавши таке, майор посміхнувся: певно, одна кришталева люстра Перовського коштувала половину цієї садиби.
Жінка в довгій вилинялій спідниці, яка порпалася на грядках, відірвалася від роботи й допитливо подивилася на Хаблака.
— Кирила можна? — запитав майор.
Жінка махнула рукою в бік Дніпра.
— Купається, — пояснила. — Але обіцяв скоро повернутися. А ви звідки?
Хаблак устиг підготуватися до такого запитання.
— З міськкому комсомолу, — сказав упевнено. — З комісії по перевірці матеріальних умов студентів. — Це звучало досить переконливо, обумовлювало будь-які запитання і в той же час не вимагало від Хаблака ніяких пояснень. А найголовніше: якщо Кирило Тарапута причетний до квартирних крадіжок, навряд чи такий візит насторожить його.
Жінка полишила грядки й пішла до ганку, де одразу ж узялася мити руки. Вона робила це старанно, і стержень умивальника раз по раз дзеленчав у такт її рухам. Мовчки обтерла руки й лише тоді обернулася до Хаблака.
— Проходьте, будь ласка.
Майор умостився на табуретці під високою грушею. Плоди звисали низько, він міг дотягнутися до них рукою і раптом йому до смерті захотілося зірвати червоно-жовту, налиту соком грушу. Подумав: коли востаннє отак-от сидів під плодовим деревом? Либонь, дуже давно. А груші купував або в магазині, або отут зовсім поруч на базарчику біля станції “Лівобережна”. Мабуть, ця акуратна тіточка продала там не один кошик своїх апетитних жовто-червоних груш, добре знає їм ціну, особливо таким-от свіжим, просто з дерева.
— А ви пригощайтеся, — наче вгадала його думки тіточка й поставила поруч просто на землю велику миску, повну груш і яблук. — Нині вродило.
Але Хаблак усе ж потягнувся до груші, що дражнила його з обважнілої гілки.
— Можна?
Тітонька засміялась розуміюче.
— Рвіть, — дозволила добродушно і якось весело. Й запитала раптом: — Скучили по селу?
Хаблак не встиг відповісти, бо саме вкусив м’який ароматний плід, лише кивнув, і тітонька додала впевнено:
— Отак усі міські. Немов диво якесь: груші на дереві. Звикли до обмитих, ще й окропом обшпарених, на тарелях поданих, а побачать на дереві — стають як діти.
Хаблак радісно посміхнувся у відповідь, охоче погоджуючись навіть з таким порівнянням. Він потягнувся ще за одною грушею, з’їв її, дістав свіжу хусточку і обтер пальці. Оця хусточкова свіжість наче знову повернула його від сільської патріархальності до міської суворості — майор навіть устиг внутрішньо поіронізувати з цього й подумати, що справжній селюк просто обтер би пальці об уже засмальцьовані бавовняні штани…
Але запитав стримано й діловито:
— То як живе у вас студент Кирило Тарапута?
— А в нього й попитайте… — лукаво зблиснула очима тітонька.
Хаблак збагнув, що студенту Кирилу Тарапуті живеться тут непогано. Принаймні груш, яблук та слив наїдається досхочу, що у скромному студентському житті важить не так уже й мало.
— Попитаємо, — одповів строго, немов не збагнув отого доброзичливого підтексту, який був закладений у тітчиних словах. — Він куток знімає чи кімнату?
— А подивіться.
Тітонька вказала на розчинені двері, і Хаблак одразу скористався з її гостинності. Через чисто прибрану невеличку засклену верандочку зайшов до темнуватої, з двома маленькими віконечками кімнати, довгої і поділеної навпіл шафами — вони відділяли невеличкий закут, де стояли просте металеве ліжко й пошарпаний письмовий стіл, між ними ледь вміщалася старовинна, з гнутої лози, етажерка з кількома десятками книжок, як устиг помітити Хаблак — переважно підручниками. Все тут, у довгій кімнаті перед закутом і в самому студентському кутку за шафами, вражало чистотою і бідністю. Не було в кімнаті ні модерних сервантів із сервізами, навіть дивана, тільки старомодна, невідомо яких часів кушетка, обтягнута коричневою витертою по кутках цератою, і круглий стіл, вкритий не менш старомодною плюшевою скатертиною з китицями.
Хаблак, не питаючи дозволу, підійшов до закутка з металевим ліжком, критично оглянув його.
— Тіснувато, — мовив несхвально.
— Наче в гуртожитку краще? — не погодилася жінка. — Двоє—троє в кімнаті, й за це треба дякувати…
— Але ж там і душ, і туалети!
— А лазні для чого? Кирило у фінську їздить, каже, ванни йому до шмиги.
Хаблак уявив, як щоранку плюскотиться під холодним душем у обкладеній білими кахлями ванній, і заперечливо похитав головою.
— Скоро вас зносять? — запитав.
— Кажуть, на той рік. Шкода.
— Чого ж шкода, нову квартиру одержите.
Жінка безнадійливо махнула рукою.
— Нам і тут гарно.
Хаблак згадав, як рвав спілі груші з дерева поруч з ганком, і подумав, що, може, вона все ж має рацію. Швидко оглянув кімнату, та очі не затримались ні на чому: тут явно не було жодної речі із вкрадених на Русанівці. Та й сама тітонька аж ніяк не була схожа на господарку так званої хати.
— Ми з Кирилом добре живемо, — сказала з гідністю. — Він хлопець не гулящий, і я за ним доглядаю. В нас і харчується. Сніданок і вечеря — карбованець за добу, хіба це