Українська література » » Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

---
Читаємо онлайн Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

— А на Русанівці лише дві пошти. Сто сорок сьома й наша, вони з того боку, а ми з березняківського. Обслуговуємо половину вулиці Ентузіастів, половину набережної, частково бульвари — Русанівський і Давидова.

Усе сходилося: Зима та Перовські також мешкали в зоні діяльності цього відділення зв’язку, і Хаблак, майже впевнений в тому, що вдалося нарешті схопитися за кінчик ниточки, запитав:

— А в квартирі Капштиків бували?

— Доводилося. Точно не пам’ятаю, по-моєму, бандероль заносила.

— Невже швець читає книжки?

— Сумніваюсь, та його жінка модами цікавиться, казала, від когось журнали отримує.

Хаблак згадав Аделаїду Яківну в квітчастому халаті й зрозумів, що поштарка таки має рацію: навряд чи колишній інженер, а нині домогосподарка мадам Капштик цікавиться чимось, крім моди.

— Живуть вони заможно, — почав обережно Хаблак, дітей нема, можна й сукні шити.

— Там, Якби й діти були, вистачило б, — категорично заявила поштарка. — Меблі модерні і в килимах уся квартира.

“Килимів, правда, поменшало, — не без єхидства подумав Хаблак, — та й деякі туалети Аделаїди Яківни доношують інші модниці”. Але нічим не виказав своїх справжніх думок і запитав:

— А про Капштиків у вас не йшлося? На пошті?.. Може, хтось розпитував?

Галина Дмитрівна трохи почервоніла й відповіла не зовсім упевнено:

— Не до розмов, роботи вистачає.

Хаблак згадав: колись одержував у відділі доставки додаток до “Огонька” й зазирнув у зал експедиції. Уявив, як розкладають газети та журнали листоноші, й запитав:

— Невже мовчки працюєте?

— Чому ж мовчки? Новини обговорюємо, ну, різні враження…

Це так не відповідало попередній категоричній заяві поштарки, що Хаблак не втримався від усмішки. Левченко помітила її й мовила:

— Вже й розмовляти заборонено?

— Ну що ви! Я просто Капштиками цікавлюсь…

— Провинилися?

— Ні, заяву їхню розслідую.

Поштарка полегшено зітхнула.

— А я гадала, щось накоїли. Воно, правда, деякі люди не по заробітках живуть, та спробуй довести!

— А вас про Капштиків ніхто не розпитував?

Поштарка задумалась.

— А що в них цікавого? Звичайний швець…

— Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!

— Про чобітки розмовляли, — раптом згадала Левченко. — Ну, я про Капштика й згадала.

— Й розповіли про їхні достатки?

— Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.

— Не швець, а майстер взуттєвого ательє, — уточнив Хаблак. — До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?

І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:

— Ні, були тільки свої.

Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного — Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.

Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.

— Чого потребує від нас шановна міліція? — зблиснув цікаво очима.

Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака — аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.

Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:

— Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?

— Припускаю таку можливість.

— Сумно.

— Звичайно.

— З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…

— Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?

— Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…

— Могла комусь сказати…

Петро Петрович посуворішав.

— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.

— Хочу побалакати з нею.

— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?

— Ви мені тільки допоможете.

— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.

У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.

— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.

— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…

— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?

— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.

— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?

— А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!

— Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?

— Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?

— Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? — запитав Хаблак. — Як живе,

Відгуки про книгу Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: