Пожежник - Джо Хілл
— Тебе справді не позбудешся, — сказала Гарпер. — Точно як та спора.
Книга 8
Усе розсипається
1
Коли човен грюкнувся боком об пірс, Гарпер окинула оком узбережжя, але Карґілла вже й слід охолов. Вудку він покинув лежати на камінні. Проте гвинтівку забрав.
Либонь, кинувся доповідати Керол, що проти неї щось затівається. Але нехай. Так чи інакше, а вже за кілька хвилин їй би і так усе стало відомо.
Для вагітної жінки підйом крутим схилом перетворювався на важку працю — діставшись лазарету, вона вже насилу переводила дух. Обличчя їй вкривав бридкий піт, і щойно вони стали підніматися східцями до парадного входу, як від раптових переймів у Гарпер підігнулися ноги. Вона схилилася, притиснувши руку до низу живота, і крізь зціплені зуби вирвався різкий видих.
— Усе гаразд? — запитав у неї Джон.
Гарпер кивнула й змахнула рукою, мовляв, «іди». У грудях не вистачало повітря, щоб заговорити, хоч перейми і стихли, залишивши по собі тупий біль і відчуття, наче вона проковтнула каменюку.
Гарпер рушила слідом за ним у порожню почекальню. У сусідній кімнаті мав бути Майкл. Пожежник відсмикнув убік бляклу шторку і зайшов, Гарпер не відставала.
— Отче... — почав Пожежник, і тієї ж миті дістав прикладом гвинтівки в шию. Пролунав глухий звук, від якого у Гарпер всередині все перевернулося. Джон повалився додолу, наче його розтяли навпіл.
Гарпер розтулила рота, щоб закричати, але Майкл саме повернув рушницю, цілячись у Ніка. Хлопчик спав на ліжку, склавши руки на животі, ледь не торкаючись підборіддям до грудей. Вираз у нього був насуплений і задумливий, наче він намагався згадати щось важливе, щось таке, що мусив пам’ятати.
— Прошу, не треба. Я не хочу стріляти в малого, — сказав Майкл.
Голова Отця Сторі була розвернута в бік Гарпер, і здавалося, він дивився на неї. Втім, хоч би що він зараз бачив, це точно була не кімната, де всі вони були присутні. Його обличчя потьмяніло, набравши відтінку, що нагадував грозові хмари влітку. Крапельниця впала. Голку з руки було висмикнуто. На білих простирадлах виступили яскраво-червоні плями.
— За кілька годин тут усім стане відомо, що ви намагалися вбити Отця Сторі, аби змусити його мовчати, — майже вибачливим тоном провадив Майкл. — Що планували вбити Керол і Бена, щоб захопити табір. У мене є все необхідне, щоб люди повірили, але буде легше, мем, якщо ви у всьому зізнаєтеся. Розумію, що у вас немає жодних причин повірити мені на слово. Проте клянуся, якщо ви це зробите — якщо визнаєте, що разом з Руквудом мали намір порішити Керол — клянуся подбати про Еллі та Ніка, щоб їх не спіткала ваша доля. Я попіклуюся про них.
Гарпер схилилася над Джоном, який завалився на бік. Намацала пульс — повільний і стійкий. Вона вся тремтіла. Спочатку думала, що то від горя, та варто було заговорити, як дівчина зрозуміла, що в ній закипає лють.
— Ви з Керол убили Гарольда Кросса.
— Не я його застрелив. Це зробив Бен Патчетт, — відказав Майкл. — Я мав його застрелити, а тоді подумав, що буде краще, якщо постріл зробить Бен. Тож я передав йому гвинтівку. Та й взагалі. За останні місяці, поки він був тут, я навіть трохи почав симпатизувати Гарольду. Він учив мене грати в шахи. Я маю такі ж сентиментальні почуття, як і всі інші. Не дуже вже хотілося бути тим, хто його застрелить.
— Це ти допоміг йому вислизнути з лазарету, — провадила Гарпер. — Але в записнику він називав тебе... — «ДР», пригадала вона. Гарольд усе записував великими літерами, наче йому хотілося кричати, тож вона зробила цілком логічне припущення, що ті букви позначали Джона Руквуда. І раптом Гарпер осяяло, чому Майкл нагадував їй небожа. Підсвідомість увесь цей час розмахувала перед нею прапорцем, намагаючись попередити про те, що поєднувало їх з милим, безневинним малям Коннором Вілловзом. — ...джуніор.
— Ага. Саме так Гарольд часто мене й називав: Джуніор. Майкл Ліндквіст-молодший. Від батька мені не дісталося нічого, крім імені, якщо вже хочете знати. Бувало, правда, ще частував мене стусанами.
— Ніхто не повірить у те, що я так довго тримала Отця Сторі живим, щоб оце тепер його вбити, — відповіла Гарпер.
— А ось і повірять. Ви вже кілька разів намагалися його вбити, тихцем, вколюючи інсулін, щоб викликати напади. Прямісінько між пальцями ніг. Але по тому ви не могли більше цього робити, бо на місці був Нік, який постійно за вами приглядав. А ще ви були налякані, нерви здали, — Майкл тримав гвинтівку однією рукою, націливши ствол на Ніка. Вільною рукою він потягнувся до неї, ухопив за пасмо білявого волосся і щосили за нього смикнув. — Це важливо. Саме ця частина. Не забудьте. Ви кололи йому інсулін. Сподівалися, що він помре так, що все виглядатиме природно. А ще ви зірвали ту операцію на мозку, застромивши йому дриль у голову. Робили все, що могли, аби тільки порішити його, однак він перебував під захистом.
— Яким ще захистом? — запитала Гарпер.
— Під захистом Блискоту, — спокійним голосом промовив Майкл, свята простота. — Його розум і душа тепер покояться не лише в його тілі, а й у драконячій лусці, яка вкриває його шкіру. Вони зберігатимуться в Блискоті віднині й навік, наче файли, завантажені на зовнішній жорсткий диск. Він залишив записку, в якій розповів, як усі ці місяці його захищав Блискіт. Я змусив його написати перед тим, як уколошкати. Міг і сам нашкрябати, але подумав, що з його почерком вийде правдоподібніше. Вона під подушкою. Хай Керол знайде.
Майкл потягнувся до сусіднього столика, знайшов шприц і простягнув їй.
— Коліть себе, зараз. Не в зап’ястя і не в шию. А у свою здорову круглу сраку. Хочу, щоб усі побачили, що я застав вас зненацька.
— Я не буду.
— Що ж, тоді ви спробували відібрати у мене гвинтівку, а в Ніка влучила куля під час метушні, — відповів їй Майк. — А знаєте, могли би мене і вберегти від зайвого клопоту, якби дали себе вбити ще тоді, кілька місяців тому, коли й повинні були сконати. Це я нацькував на вас Берегових спалювачів, того разу, як ви подалися додому по медикаменти. У голову
