Пожежник - Джо Хілл

Пожежник знову глянув на Гарпер, і за якусь коротку мить його погляд зі збайдужілого перетворився на приголомшений.

— А що вона скоїла? Тобто крім застосування до своїх ворогів покарань, модних у дев’ятнадцятому сторіччі, утримування Гарпер силоміць у лазареті й погроз відібрати в неї дитину?

— Два слова, — густі брови Дона двічі смикнулися догори. — Гарольд, курва, Кросс.

— Я розповім тобі в човні, — пообіцяла Гарпер.

22

Джона жахала сама думка, що їй доведеться веслувати до берега самотужки.

— Я сяду ліворуч, — запропонував він. — Лівою рукою мені не боляче рухати. Ти сідай праворуч. Погребемо разом.

— Це нічого не дасть. Ми вдвох нізащо не зможемо веслувати синхронно. Так і будемо кружляти на місці.

— Та нічого страшного. Останні місяці ми тільки те й робили.

Гарпер подивилася на нього, очікуючи побачити пустотливу усмішку, але Джон уже взявся за весло й опустив його у воду, тож їй довелося підсісти до нього, щоб допомогти. Жінка на восьмому місяці вагітності та чоловік, у якого ще й досі не загоїлися поламані ребра, — ось якої грізної загрози так страшилася Керол.

Коли вони вийшли на мілководдя, Гарпер завалилася на бік, а тоді потягнулася через планшир, ухопила Джона за руку й потягнула до себе. Пронизливо пискнувши, пожежні чоботи ковзнули об корпус човна, і він вдарився ушкодженим зап’ястком. Його обличчя миттю зблідло. Джон завалився на лаву поряд з Гарпер, і вона вдала, що не бачить, як йому з очей котяться сльози. Простягнувши руку, вона ніжно поправила його шолом.

Вони веслували, схиляючись уперед й назад, повільно й обережно, торкаючись плечима. Човен рипів, пливучи крізь ніч.

— Розкажи мені про Гарольда Кросса, — попросив Пожежник.

А потім слухав з похиленою головою, поки Гарпер укотре розповідала цю історію. Щойно вона закінчила, він запитав:

— У Гарольда в таборі друзів було катма, але я згоден — щойно піде поголос про те, що зробила Керол... викликала кремаційний загін і все таке... що ж, тоді для неї все буде скінчено. Вислати її з тобою — це насправді акт милосердя. Усе могло би бути значно гірше.

— Вона вирушить зі мною, — промовила Гарпер. — А ти залишишся тут.

— Так. Я мушу. Отець Сторі буде надто кволим, щоб самотужки доглядати за табором. Підозрюю, саме тому він хоче бачити мене біля себе. Мене прикликано, — вуста скривилися в похмурій посмішці.

— Ти б і так не покинув острів. Тобі ж треба доглядати за своїм особистим вогнищем.

— Більше нікому цього не зрозуміти.

— Тобі слід відпустити її і попливти зі мною. — Гарпер відчула, що не може на нього дивитися, промовляючи ці слова. Тому повернулася обличчям до океану. Вітер здмухував піну з вершечків хвиль, і Гарпер уявила, що то не вода, а бризки з розпилювача. — Тут небезпечно. Уже тривалий час. Вони знайдуть табір Віндем. Мальборо-Мен та мій чоловік, або подібні їм. Рано чи пізно.

Їй пригадалися сни: Нельсон Гайнріх у закривавленому светрі з цукерковим візерунком, той його вищир на безшкірому обличчі. Гарпер здригнулася.

Вона не вірила у визначене наперед майбутнє, не вірила в його передбачення. Так само не вірила й у паранормальні радіоздібності Мальборо-Мена, хоч і було напрочуд химерно, що він нагодився саме того дня, коли вона повернулася додому. Зате Гарпер вірила у підсвідоме, у те, що слід бути обережною, коли воно починає розмахувати червоними прапорцями. Вона залишила Нельсона живим — тепер вона була в цьому майже впевнена, — і для них усіх це не віщувало нічого доброго. Навіть якщо Нельсон не приведе Берегових спалювачів до табору, бо не вижив, усе одно станеться щось інше. Маленького селища від чужого ока довго не приховаєш.

Вони дрейфували, припинивши веслувати. Минула якась мить, і немов за мовчазним, невимовленим сигналом обоє взялися за весла і знову стали гребти.

— Ніка та Еллі я заберу з собою, — промовила вона до Джона. — Байдуже, як усе владнається з Керол. Я люблю малого. І хочу забрати його в безпечніше місце... безпечніше за це.

— Добре.

— Сара б хотіла, щоб ти вирушив з нами, ти ж знаєш. Хотіла б, щоб ти наглянув за ними.

— Тобі відомо, що я не можу. Старому буде потрібна моя допомога.

— Тоді приїзди, щойно йому покращає.

— Побачимо, — відповів він тоном, який означав «ні».

— Джоне. Її життя скінчилося. Твоє — ні.

— Її життя не...

— А от і ні. Вона сама тобі це сказала. Ти тримаєш її ув’язненою. Полонянкою в іржавій бляшанці. Ти нічим не відрізняєшся від Керол, яка тримала мене всю зиму в лазареті.

Пожежник рвучко розвернувся, і його лице спотворила гримаса болю.

— Та це смердюча, зогнила купа гівняної брехні. Я аж ніяк не схожий... і як Сара могла мені щось сказати? Вона істота з полум’я. Вона не здатна мені сказати, чого хоче чи що почуває. Дар мови вона втратила разом з тілом.

— Неправда. Не знаю навіть, що гірше — що ти брешеш мені чи що брешеш собі. Я чула, як ти кричав на неї. Ще тоді, восени. Вона просилася, щоб ти відпустив її.

— І як...

— Мова жестів. Вона знає її десь так само добре, як і ти.

Обоє припинили веслувати, хоча перед човном уже вигулькнув пірс.

Джон Руквуд тремтів.

— Ах ти мала шпигунка, підслуховувала мою...

— Дай спокій зі своїми параноїдальними закидами. Ти тоді був п’яний. Це було чутно в голосі. Ти так гучно горлав, що хто завгодно міг почути в радіусі півмилі.

М’язи його обличчя напружилися в якійсь невимовній боротьбі. Жовна під вилицями то випиналися, то знову розслаблялися. Дихав він якось дивно.

— Джоне, час дати тому вогнику згаснути. Час залишити той острів позаду. Еллі й Нік досі в цьому світі, ти їм потрібен. І мені потрібен. Я ніколи не стану нею... ніколи не значитиму для тебе того самого, що й вона... але вартою твого часу все-таки спробую бути.

— Шшш, — мовив Джон, відвернувши погляд і змахуючи сльози. — Не можна такого казати. Навіть не смій применшувати свою гідність. Вілловз, ти думаєш, я не люблю тебе всю, до останньої дещиці? Тебе і твоє кумедне вагітне черевце? І той твій чудернацький захват перед Джулі Ендрюс? Просто мені нестерпне... нестерпне це... це віроломство. Гидке віроломство через те... те...

— Що ти живий, а вона — ні, — закінчила за нього Гарпер. — Що треба йти далі.