Чотири сезони - Стівен Кінг

— Колег, значить. — І Мерт хрипко заіржав. А ще ляснув себе по коліні. Любив старий Мерт по колінах ляскати. Сподіваюсь, він сконав од раку кишок у тій частині світу, де станом на сьогодні ще не винайшли морфіну. — Колег, як мило. Колеги! Нема в тебе ніяких…

— Заткни свій дурний капкан, — прогарчав Гедлі, і Мерт замовк.

Гедлі знову перевів погляд на Енді.

— Що ти там казав?

— Я сказав, що попрошу за роботу лише три пляшки пива для товаришів, бо це справедливо. Я думаю, чоловік почувається більше чоловіком, працюючи на свіжому повітрі влітку, коли може перехилити пляшчину пивця. Але це тільки моя думка. Пиво змочить горло, вони будуть вам вдячні, я в цьому впевнений.

Я потім перетер із кількома іншими, хто був на даху того дня: із Ренні Мартіном, Лоґаном Сент-П’єром і Полом Бонсейнтом, — і всі ми побачили одне й те саме… точніше, відчули одне й те саме. Зненацька перевага опинилася на боці Енді. У Гедлі на поясі в кобурі висів пістолет, у руці був дрючок, за спиною в Гедлі бовванів його друзяка Ґреґ Стаммас, а за спиною в Стаммаса — ціла тюремна адміністрація, а за нею — уся влада штату, але враз у золотавому сяєві сонця це все перестало мати значення, і я відчув, що серце підстрибує в грудях так, як ще ні разу не плигало, відколи автозак провіз мене та ще чотирьох таких самих крізь ворота в далекому тридцять восьмому і я ступив на прогулянкове подвір’я.

Енді дивився на Гедлі тими своїми холодними ясними спокійними очима, і йшлося не лише про тридцять п’ять тисяч. Усі ми це розуміли. Я багато разів прокручував ту сцену в уяві й можу впевнено сказати: я знаю. То було змагання чоловіка з чоловіком. І Енді просто переважив його в силі, так, як сильніший гравець може переважити слабшого й притиснути його зап’ястя до столу в армреслінґу. Гедлі ніщо не заважало тієї ж миті кивнути Мерту, щоб перекинув Енді через край, і той ударом об землю розколов собі череп. І все одно скористатися порадою Енді.

Ніщо не заважало. Але він цього не зробив.

— А я міг би дістати вам усім по парі пивасика, якби схотів, — сказав Гедлі. — Коли шось робиш, пиво — воно добре йде. — Страшнючий козел навіть примудрився здатися при цьому великодушним.

— Але я дам вам одну пораду, яку податкова давати не вважає за потрібне. — Енді незмигно дивився в очі Гедлі. — Робіть цей подарунок дружині тільки в тому випадку, якщо ви впевнені. Якщо ж ви бодай на краплину підозрюєте, що вона може вас кинути на гроші чи встромити ножа в спину, то можемо придумати щось інше…

— Кинути на гроші? — грубо перепитав Гедлі. — Мене на гроші кинути! Ні, містере Крутий Банкір, та вона, як навіть і товарний вагон проносного вижере, перднути не посміє, якщо я не дозволю.

Мерт, Янґблад та інші вертухаї послужливо загиготіли. Але на губах Енді навіть тіні усмішки не промайнуло.

— Я заповню за вас усі необхідні форми, — сказав він. — Їх можна взяти на пошті. Я заповнюю, а ви потім тільки підписуєте.

Це прозвучало вельми солідно. Груди Гедлі напнулися вітрилом. А тоді він обвів нас усіх сердитим поглядом і загорлав:

— Ви чого, барани, вилупилися? Ворушіть копитами, чорт забирай! — Він знову подивився на Енді. — А ти, розумнику, іди сюди, до мене. Але слухай сюди: тільки спробуй мене якось намахати — ще до кінця тижня будеш у мене по душовій своєю головою в футбол грати.

— Так, я це розумію, — тихо відповів Енді.

І він справді розумів. Як виявилося згодом, він розумів набагато більше за мене — набагато більше за будь-кого з нас.

Отак і вийшло, що тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року бригада арештантів, що смолили дах фабрики, де виготовляли номерні знаки, передостаннього дня своєї роботи посідала рядком на краю даху о десятій годині весняного ранку й цмулила пиво «Блек лейбл», виставлене найзапеклішим вертухаєм, що будь-коли заступав на зміну в тюрмі Шоушенк. Пиво було тепле, як сцяки, та все одно такого смачного я ще в житті не куштував. Ми сиділи, і пили, і відчували сонячні промені на плечах, і зіпсувати це відчуття не міг навіть вираз на обличчі Гедлі — напіввеселощі, напівпрезирство, неначе він спостерігав за тим, як пиво п’ють не люди, а мавпи. Вона тривала двадцять хвилин, та перерва на пиво, і цілих двадцять хвилин ми почувалися вільними людьми. Так, наче ми пили пиво й смолили дах будинку, який належав комусь із нас.

Не пив тільки Енді. Ну, про його стосунки зі спиртним я вже вам розказував. Він сидів навпочіпки в затінку, вільно спустивши руки між колін, дивився на нас, і на його губах грала легка усмішка. Дивовижно, скільки людей запам’ятали його таким. І дивовижно, скільки їх було в тій бригаді, коли Енді Дюфрейн здобув перевагу над Байроном Гедлі. Я думав, нас було дев’ятеро-десятеро, але вже на початку п’ятдесят п’ятого ця кількість зросла до двох сотень, а то й більше… якщо вірити всьому, що чуєш.

Тож так, якщо ви попросите мене прямо відповісти на запитання, що я намагаюсь вам розказати, — історію про людину чи легенду, якою обросла ця людина, мов перлина наростає на маленькій піщинці, — то я скажу, що відповідь десь посередині. Точно знаю я тільки одне — Енді Дюфрейн був не надто схожий на мене чи на будь-кого іншого, з ким я познайомився, відколи потрапив у цей зиндан. Він проніс із собою через свій задній ґанок п’ятсот доларів. І щось інше примудрився пронести з собою той сучий син. Почуття власної гідності, напевно, чи відчуття, що врешті-решт він вийде переможцем… а може, то було лише відчуття свободи, навіть в ув’язненні між цих проклятущих сірих стін. Немовби в ньому горіло його власне внутрішнє світло, яке він усюди носив із собою. І на моїй пам’яті втратив це світло лише один раз, але це теж частина нашої історії.

На той час, коли почався щорічний чемпіонат із бейсболу п’ятдесятого року (ви повинні його пам’ятати, бо то був рік,