Чотири сезони - Стівен Кінг
Тоді він вже працював у бібліотеці під началом крутого старого зека, Брукса Гатлена. Ту роботу Гатлен дістав ще на початку двадцятих, бо в нього була вища освіта. Щоправда, спеціальність у Бруксі була така собі (тваринництво), але в інститутах нижчої освіти, таких як наш Шенк, університетські дипломи — така рідкість, що це якраз той випадок, коли коневі в зуби не заглядають.
П’ятдесят другого Бруксі (котрий прикінчив свою жінку й доньку, продувши якось у покер, ще за часів президента Куліджа[20]) вийшов умовно-достроково. Як завжди, велемудра держава випустила його тоді, коли його шанс дати хоч якусь користь суспільству лишився в далекому минулому. У свої шістдесят вісім він, змучений артритом, пошкандибав крізь головні ворота в польському костюмі й французьких черевиках, з документами на звільнення в одній руці й квитком на автобус компанії «Ґрейхаунд» — в іншій. Він ішов і плакав. Шоушенк був його світом. А те, що лежало за його межами, жахало Брукса не менше, ніж Західні моря забобонних мореплавців тринадцятого століття. У тюрмі Бруксі мав сякий-такий авторитет. Був головним бібліотекарем, освіченою людиною. А якби пішов у бібліотеку в Кіттері й попросив роботу, йому б навіть абонементної картки не виписали. Я чув, він помер у притулку для нужденних старих у Фрипорті ще п’ятдесят другого, протягнувши на півроку довше, ніж я сподівався. Так, я думаю, держава відігралася на старому Бруксі. Його надресирували на те, щоб полюбив цей каловідстійник, а потім викинули геть.
Місце Брукса посів Енді, і на цій посаді головного бібліотекаря він пропрацював двадцять три роки. Усе потрібне для бібліотеки він добував тією самою силою, завдяки якій на моїх очах «нагнув» Байрона Гедлі. І поступово маленька кімнатка (до двадцять другого в ній була комірчина для фарби, і там досі тхнуло скипидаром, бо її так і не провітрили як слід), уздовж стін якої тяглися полиці з антологіями «Ридерз дайжест» і «Нешнл джіоґрефік», перетворилася на найкращу тюремну бібліотеку в Новій Англії.
Він робив усе крок за кроком. Поставив біля дверей скриньку для пропозицій і терпляче виполював звідти такі невдалі жарти, як «Побільче жорналів для дрочива будьласка» і «10 уроків як пошвидче і полегче утікти». Він роздобував те, про що в’язні просили всерйоз. Написав у три великі книжкові клуби в Нью-Йорку й домовився, щоб два з них («Літературна гільдія» та клуб «Книжка місяця») надсилали нам видання всіх своїх великих збірок за спеціальною зниженою ціною. З’ясував, що в ув’язнених інформаційний голод на такі копіткі захоплення, як різьблення по милу, деревообробляння, фокуси та картярська гра «Солітер». Тож на ці теми Енді відшукав усі книжки, які тільки зміг. А ще були ті два стовпи тюремного дозвілля, Ерл Стенлі Ґарднер та Луїс Ламур[21]. В’язні зачитувалися історіями із зали судових засідань і необгороджених пасовиськ. Ну і, звісно, під столом видачі стояла коробка з перченим читвом у паперових обкладинках. Ті книжки Енді видавав дуже обачно та завжди наполягав на їх поверненні. Та навіть із такими застережними заходами кожне нове надходження дуже швидко зачитували до дірок.
Писати листи в сенат штату, що розташовувався в Оґасті, він почав п’ятдесят четвертого. Начальником тоді вже був Стаммас, котрий любив робити вигляд, що Енді — його звірятко-талісман. Він завжди, коли заходив у бібліотеку, любив почесати з Енді язиком, а іноді навіть по-батьківському обійняти його за плечі або трохи полоскотати. Але то були понти для приїжджих. Енді Дюфрейн нічиїм звірятком не був.
Він сказав Енді: «На волі ти, може, і був банкіром, але та частина твого життя швидко відходить у минуле, тож краще змирися з життям у в’язниці. А що стосується тієї ватаги вискочок, республіканських ротаріанців[22] в Оґасті, то у сфері тюрем та інших виправних закладів вони вважають доцільними лише три способи витрачати гроші платників податків. Номер один — більше стін, номер два — більше ґрат, номер три — більше наглядачів. На думку сенату штату, — пояснив Стаммас, — усі, хто сидить у Томастані, Шоушенку, Пітсфілді й Саут-Портленді, — покидьки суспільства. Вони туди потрапили, щоб тяжко відбувати свої терміни, і, Бог та його синок Ісус свідки, вони їх тяжко відбудуть. А ті кілька довгоносиків, які потрапили у хліб… що ж, їм просто не пощастило, таке от сране невезіння».
Енді всміхнувся своєю фірмовою стриманою усмішкою й спитав у Стаммаса, що буде з бетонним блоком, якщо на нього раз на рік протягом мільйона років падатиме крапля води. Розсміявшись у відповідь, Стаммас поплескав Енді по спині.
— У тебе нема мільйона років, стара ти коняко. Але якби й був, ти б мотав їх із тією самою либою на пиці. Давай, пиши свої листи. Я навіть за тебе надішлю, якщо заплатиш за марки.
Енді заплатив. І сміявся він останнім, хоча на той час Стаммаса й Гедлі вже не було в тюрязі й побачити це вони не могли. Запити Енді на фінансування бібліотеки постійно відхиляли, і так тривало до шістдесятого — коли він отримав чек на двісті доларів. Певно, сенат ухвалив його в надії, що Енді заткнеться й злізе з них. Марні сподівання. Енді відчув, що йому нарешті вдалося просунути одну ногу в двері, і просто подвоїв зусилля. Строчив по два листи на тиждень замість одного. Шістдесят другого він уже отримав чотириста доларів, і до кінця того десятиліття бібліотека стабільно мала по сімсот доларів на рік. А вже в сімдесят першому сума зросла аж до тисячі. Не так і багато, якщо порівнювати з тим, що дають на середньостатистичну бібліотеку в малому містечку, наприклад, але на штуку баксів можна накупити цілу гору макулатури про Перрі Мейсона і вестернів про Джейка Лоґана. На той час, коли Енді вже не було, ви могли зайти в бібліотеку (вона виросла з
