Чотири сезони - Стівен Кінг
Але в променях яскравого ранішнього сонця на її лице лягали темні смуги — тінь від ґрат на єдиному вузькому віконці.
А тепер я розкажу вам, що сталося в середині травня п’ятдесятого й нарешті поклало край трирічній шарпанині Енді з сестричками. Цей випадок зрештою витяг його з пральні й допоміг перейти в бібліотеку, де він і наповнював свій робочий час сенсом, аж поки не покинув нашу щасливу маленьку родину.
Ви, певне, помітили, що велика частина моїх розповідей базується на плітках. Хтось щось побачив і переповів мені, а я, значить, вам. Ну, дещо я спростив ще більше, ніж воно вже було, і справді повторив (чи ще повторю) інформацію з четвертих чи п’ятих рук. Бо так воно тут відбувається. «Одна баба сказала» — це дуже реально, і треба цим користуватися, якщо хочеш завжди бути попереду паротяга. А ще треба вміти відділяти зерна правди від полови брехні, чуток і бажаного замість дійсного.
А ще у вас могло скластися враження, що я описую радше легендарну постать, ніж живу людину, і я мушу погодитися, що дрібка правди в цьому є. Для нас, старожилів зони, тих, хто знав Енді роками, його образ був оповитий фантазією, домислами, чимось таким, схожим на магію міфу, якщо ви вкурюєте, про що я. Та історія, яку я переказав, про те, як Енді відмовився взяти в Боґза Даймонда в рот, — частина цього міфу. І як він не припиняв воювати з сестричками, і як роботу в бібліотеці здобув… але є одна важлива відмінність: я там був і на власні очі бачив, як це відбувалося, і мамою клянуся, це все правда. Клятва вбивці, що сидітиме довічно, може, і небагато важить, але просто повірте: я не брешу.
Наші з Енді стосунки тоді були рівні й дружні. Цей хлопець мене чудував. Озираючись тепер на епізод із плакатом, я бачу, що геть забув розказати вам про одну річ, а дарма. Через п’ять тижнів після того, як він повісив на стіну Риту (я вже займався іншими оборудками й геть викинув це з голови), Ерні проштовхнув крізь ґрати моєї камери маленьку білу коробочку.
— Від Дюфрейна, — тихо мовив він, ні на мить не перестаючи помахувати мітлою.
— Спасибі, Ерні. — У відповідь я пропхнув йому півпачки «кемела».
«І що воно, чорт забирай, таке», — думав я, знімаючи з коробочки кришку. Усередині лежала купка білої вати, а під нею…
Довго ще я дивився зачаровано. Кілька хвилин навіть торкнутися не наважувався, такі вони були прекрасні. У буцегарні не вистачає красивих речей, але багато хто навіть за ними не сумує — от що насправді печально.
У тій коробочці лежало два кавалочки кварцу, обидва ретельно відполіровані й вищерблені так, щоб за формою нагадували уламки дерева, принесені течією річки. Усередині спалахували й згасали, мов золотаві іскорки, цятки залізного піриту. Якби не їхня важкість, камінці настільки нагадували комплект, що могли б зійти за прегарну пару чоловічих шпоньок.
Скільки ж треба було працювати, щоб створити ці два дива? Я точно знав, що на це пішли години й години після відбою. Спочатку обтинання й надання форми, а далі — майже нескінченне полірування й остаточне обробляння тими шкурками для каміння. Тепло з них відчуває будь-яка людина, коли роздивляється річ, над якою трудилися, яку виготовляли (думаю, саме це й відрізняє нас від тварин). А ще в мене виникло інше відчуття. Невимовний захват перед брутальною наполегливістю цього чоловіка. Однак про те, яким насправді наполегливим може бути Енді Дюфрейн, я довідався вже значно пізніше.
У травні п’ятдесятого тодішнє начальство вирішило, що дах фабрики, де виготовляли номерні знаки, треба наново вкрити покрівельною смолою. Зробити це хотіли до того, як на даху шкварчатиме спека. Робота за планом мала тривати близько тижня, і для неї набрали добровольців. Зголосилися понад сімдесят мужиків, бо то була робота надворі, а травень — збіса чудовий місяць для надвірних робіт. З капелюха витягли дев’ять чи десять прізвищ, і так уже вийшло, що серед них опинилися ми з Енді.
Протягом наступного тижня нас шикували після сніданку на прогулянковому подвір’ї, двоє охоронців стояли спереду, ще двоє — замикали шеренгу… і на додачу за всім, що відбувалося, невсипущим оком у біноклі наглядали з веж усі вартові.
Четверо з нас несли на цих ранкових маршах велику розсувну драбину (я завжди угорав з того, як Дікі Бетс, один із тих чотирьох, називав її розтяжною) і прихиляли потім до стіни тієї приземкуватої, приплюснутої будівлі. Далі ми передавали по ланцюжку відра з гарячою смолою на дах. Розляпаєш на себе це лайно — і поскачеш до лазарету в ритмі джитербаґу[18].
Пасли нас шестеро охоронців, усі вибрані за старшинством. Ото ніштяково їм було, наче тижнева відпустка випала, бо замість потіти в пральні чи в майстерні номерних знаків або ж стояти над душею в арештантів, що різали деревину чи чагарі десь у чорта на рогах, вони дістали повноцінну травневу відпустку: просто сиділи собі, попритулявшись спинами до невисокого парапету, і чесали язиками.
Наглядали за нами вони й то в пів-ока, бо на відстані плювка звідти був сторожовий пост на південній стіні, і вартові цілком могли б у нас харкнути тютюном, якби схотіли. Якби хоч хтось із загону вкривальників даху зробив бодай один необережний рух, знадобилося б чотири секунди, щоб розітнути його навпіл кулями з автомата сорок п’ятого калібру. Тому вертухаї сиділи й не парилися. Їм би ще кілька ящиків пивасику, зануреного в товчений лід, — і все, вони б почувалися володарями Всесвіту.
Одного з цих чмирів звали Байроном Гедлі, і на той тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рік він у Шоушенку пробув довше, ніж я. Довше навіть, ніж два останні начальники тюрми, якщо скласти їхні терміни служби докупи. У п’ятдесятому цирком керував бабоподібний понурий янкі, Джордж Дунехі. У нього був учений ступінь із керування виправними закладами. Наскільки мені було відомо, ніхто його не любив, крім людей, які вибили йому призначення на ту посаду. Я чув, що його не цікавило нічого, крім статистики для книжки (яку згодом надрукувало маленьке видавництво в Новій
