Стерв'ятник - птах терплячий - Джеймс Хедлі Чейз

Наталі Норман було тридцять вісім років. Вона вільно розмовляла французькою та німецькою, а також мала вчений ступінь з економіки. Жінка, яка не відволікалась на особливі інтереси поза Шаліковим офісом, стала для коротуна необхідною і дуже плідною машиною.

Шалік любив красивих та чуттєвих жінок. Для нього Наталі Норман, з її блідим обличчям і простуватим виглядом, була наче роботом. Розмовляючи із секретаркою, Шалік рідко дивився на неї.

— Міс Норман, на вихідних мене не буде, — сказав він, зупинившись біля її столу. — Прошу вас завтра зранку прийти на годинку, щоб перевірити пошту. А потім відпочивайте. О дев’ятій ранку в понеділок у мене зустріч.

Коротун пішов. Ані погляду, ні чемної усмішки, ні навіть побажання «гарних вихідних».

Наступного ранку вона прийшла у звичний час, навела лад із поштою і вже почала прибирати зі столу, коли зайшов Джордж Шерборн.

Вона ненавиділа Шерборна так само, як і він її. На її думку, він був хтивим товстим старим підлабузником. У її перший тут робочий день Шерборн, розрум’янившись, схопив ручиськами Наталі за сідниці, коли вона запечатувала великий конверт із юридичними документами. Його мацання обурило жінку. Вона розвернулася, ляснула товстим конвертом старого по фізіономії, розбивши йому носа до крові.

Відтоді вони ненавиділи одне одного, проте працювали разом, старанно прислуговуючи Шаліку.

— Ти вже закінчила? — пихато запитав Шерборн. — Якщо так, то забирайся. Я тут залишаюсь.

— Піду за кілька хвилин, — відказала вона, навіть не глянувши на нього.

Шерборн кивнув, зневажливо зиркнув на неї і рушив до Шалікового кабінету.

Наталі довго прислухалася. А коли почула, як Шерборн набирає номер, витягла із шухляди великий пластиковий пакет. З іншої шухлядки дістала крихітний магнітофончик і три бобіни магнітофонної стрічки. Жінка квапливо поклала це все у пластиковий пакет і закрила його. Вона чула, як Шерборн базікає по телефону, тому навшпиньки підійшла до дверей, аби попідслуховувати.

— Я роздобув собі місцинку, крихітко, — мугикав Шерборн. — Так... цілі вихідні. Заскочиш до мене? Ми могли б непогано розважитися.

Наталі відразливо скривилась і відійшла назад. Тоді одягнула пальто, пов’язала навколо голови чорний шарф і, забравши пакет, підійшла до ліфта, де хутко натиснула на кнопку виклику.

Доки вона чекала, у дверях постав Шерборн.

— Ідеш?

Вона похмуро зиркнула на нього й помітила, що старигань зацікавлено витріщається на пакет.

— Забираєш із собою усі секрети?

— Так.

Двері ліфта прочинились — і Наталі зайшла всередину. Коли двері зачинялися, вона побачила глузливу усмішку Шерборна.

Наталі взяла таксі, щоб доїхати до своєї двокімнатної квартири на Черч-стрит у Кенсінґтоні. Минулої ночі вона спала дуже мало, постійно сіпалася й крутилася, намагаючись вирішити: зраджувати Шаліка чи ні. Навіть тепер, коли Наталі відчинила парадні двері й зайшла до маленької, але затишної вітальні, яку вона старанно умебльовувала, жінка не прийняла рішення.

Вона поставила на підлогу пакет, зняла шарф і пальто, а тоді майже впала у крісло. Посиділа так кілька хвилин, знаючи, що таки зважиться на зраду, — і люто себе ненавиділа за це. Вона поглянула на годинник. Зараз 11:10. Залишався шанс, що цього суботнього ранку Бернетта не буде в банку. Якщо його не буде, вона сприйме це як знак не робити того, що надумала. На мить Наталі завагалась, а тоді підійшла до телефону й набрала номер.

Жінка вмостилася на бильці крісла й із хвилю слухала довгі гудки.

Нарешті байдужий голос промовив:

— Вас вітає Національний банку Наталю.

— Чи могла б я поговорити з містером Чарльзом Бернеттом?

— А хто телефонує?

— Міс Норман... Містер Бернетт знає мене.

— Хвилинку.

Після недовгої затримки почувся розкішний, соковитий баритон.

— Міс Норман? Радий вас чути... Як ваші справи?

Вона затремтіла, вагаючись, а тоді змусила себе сказати:

— Я б хотіла побачитися з вами, містере Бернетт... Це терміново.

— Звісно. Ви б могли зайти сюди... За годину я відлітаю до Наталю.

— Ні! — жінку охопила абсолютна, істерична ненависть до себе. — За півгодини... тут... у моїй квартирі! Черч-стрит, 35а, четвертий поверх. Кажу ж, це терміново!

Запала тиша, після якої трохи шокований розкішний баритон промовив:

— Боюся, мені так незручно, міс Норман.

— Тут! За півгодини! — закричала Наталі. До миті, коли вона кинула слухавку, її голос обернувся на пронизливе виття.

Вона сповзла в крісло й поклала голову на подушку. Її тіло трусилося від істеричних ридань. На кілька хвилин вона дозволила собі нечувану розкіш — поплакати. Гарячі сльози більше не текли. Тремтячи, вона зайшла до ванної і вмилась, ще кілька хвилин їй знадобилося на відновлення макіяжу.

Повернувшись до вітальні, вона відчинила буфет і витягнула пляшку віскі, яку зберігала для Сліпа. Налила собі склянку нерозбавленого напою, випила його до краплі й здригнулася.

Відтак сіла і почала чекати.

За тридцять п’ять хвилин у парадні двері подзвонили. Від цього звуку кров прилила до обличчя Наталі. За мить воно зблідло, наче полотно. Кілька секунд жінка нерухомо сиділа, а тоді, коли дзвінок пролунав ще раз, змусила себе підвестися й відчинити двері.

Чарльз Бернетт, голова Національного банку Наталю, увійшов до кімнати, наче корабель на всіх вітрилах. То був великий, кремезний чоловік із багряним обличчям, уважними безжалісними очима і лисуватою головою, що рожево просвічувала крізь тонке й блискуче сиве волосся. Вбраний у бездоганний сірий костюм із Севіл-роу, [8] з криваво-червоною гвоздикою в петлиці, він скидався на кіноверсію багатого і впливового банкіра.

— Моя люба міс Норман, — почав Бернетт, — звідки вся ця терміновість?

Чоловік поглянув на схвильовану Наталі й миттєво відчув відразу, але був надто розумним і досвідченим, аби це показати. «Оце так страховисько! — міркував він. — Непогана фігура, гарні ноги, але це ніяке блідаве обличчя, ці похмурі чорні очі й посіріла шкіра...»

Тепер Наталі опанувала себе. Віскі додало їй фальшивої впевненості.

— Прошу, сідайте, містере Бернетт. Я не марнуватиму вашого часу. У мене є інформація стосовно містера Каленберґа. Ви б хотіли її почути?

Бернетт усією своєю масою гепнувся в крісло. Його обличчя виражало посередній інтерес, однак проникливий мозок міркував: «Отже, все окупилося. Сієш зерна там і сям, а вони таки часом проростають».

Як голова Національного банку Наталю, що належав Максу Каленберґу, Бернетт виконував розпорядження шефа збирати в Лондоні кожну дрібку інформації, яка могла вплинути на правління Каленберґа в Наталі.

Дванадцять днів тому Каленберґ надіслав йому