Стерв'ятник - птах терплячий - Джеймс Хедлі Чейз

Він знав, що на збори потрібно дати Тоні годину, не менше. Вона одягалася повільно й ліниво. Ще не дійшовши до «Реберної зали», молодик уже добре набрався, випивши чотири горілки-мартіні[7] в барі готелю «Королівські вежі».

Кен Джонс залишив його, сказавши, що йде на побачення з дівчиною. Вони зупинилися в залюдненому вестибюлі готелю, і Джонс запитав:

— Що ти про все це думаєш?

— Робота як робота, а гроші непогані, — відповів Ґеррі. — Ми з тобою, відчуваю, поладнаємо. Та з Феннел ом...

Джонс усміхнувся.

— Тобі-то чого хвилюватись? У тебе красуня й гелікоптер. А ось Феннел у мене.

— Будь із ним обачним.

— Та звісно. Що ж, до зустрічі в понеділок. Веселого тобі гоцання на ліжку, — гмикнув Джонс і вийшов у вологу холодну ніч.

Тоні мала чудовий вигляд. Вона прийшла до «Реберної зали», коли Ґеррі вже ледь не увірвався терпець.

— Я вмираю з голоду, — поскаржився він. — А ти спізнилася!

— Знаю, солоденький, але я нічого не могла вдіяти, — вона кліпнула довжелезними віями. — Тобі подобається?

Тепер, після знайомства із Ґеєю Десмонд, Тоні Байт ураз здалася Ґеррі маленькою, трішки вульгарною і не такою вже й привабливою.

— Ти неймовірна, — чотири мартіні надали його голосу переконливості.

Вони зайшли до ресторану. Коли сіли за столик, Тоні запитала:

— То як, отримав роботу?

— Гадаєш, ми б тут були, якби не отримав?

— Давай щось замовимо і ти мені все розкажеш, іде?

— Не кажи «іде». Так тільки американські бізнесмени кажуть.

Тоні гигикнула.

— Господи, я ж теж помираю з голоду! Пропоную щось швиденько замовити.

Саме підійшов метрдотель. Ґеррі замовив дюжину устриць, півпляшки «Шаблі», яловичину по-шотландськи, печену картоплю в мундирах і пляшку «Батає» 1961 року. На десерт вирішили взяти лимонний сорбет.

— Мммммм! — муркнула Тоні. — Мабуть, це неймовірна робота. Ти хоч розумієш, на які гроші за це все влетиш?

— То й що? Хіба я того не вартий? — Ґеррі запустив руку під стіл, намагаючись під прикриттям скатертини дотягнутися до міні-спідниці Тоні, але дівчина стиснула ноги.

— Містере Едвардс! Ви мене дивуєте! — відказала вона.

Ґеррі прибрав руку.

— Я й сам собі постійно дивуюся, міс Байт.

Подали устриці.

— Ну, розкажи, що це за робота, — сказала Тоні, витягуючи товсту устрицю з мушлі. — Господи, як же я обожнюю устриць!

— Не будь жадібною, — мовив Ґеррі, запихаючи устрицю до рота. — Не гарно, коли молода й сексуальна дівчина говорить так ненаситно.

— Стули пельку! Розкажеш про роботу чи ні?

— Нічого складного нема. Я їду до Наталю. А оскільки твої знання з географії не кращі за мої, скажу, що Наталь — це десь у Південній Африці. Кататиму на гелікоптері американську фотомайстриню, щоб вона могла зробити світлини диких тварин. Це замовлення на три тижні, й гроші пропонуються дуже непогані.

Тоні так і не поклала устриці до рота. Вона уважно поглянула на Ґеррі, який старанно не піднімав на неї очей.

— Вона? Тобто ти три тижні літатимеш джунглями із жінкою?

— Ну, так, — безтурботно відказав Ґеррі. — Тільки не починай. Я бачив її. Їй сорок п’ять років, і вона виглядає наче вагітна. Постійно всіх плескає по спині й колупається в зубах після їжі.

Тоні зиркнула на нього.

— Звучить жахливо.

— Правда ж? Але гроші пропонують хороші, крім того, могло би бути й гірше. Вона могла мати дерев’яну ногу й бороду.

Тоні кивнула та з’їла ще одну устрицю.

— Цілком імовірно.

Запала довга мовчанка, поки офіціант прибирав зі столу, і ще довша, коли він подавав яловичину.

Ґеррі зиркнув на обличчя Тоні й скривився. «Дідько! — подумав він. — Вона знає, що я брешу. І що мені тепер робити?»

Він м’яко мовив:

— Тоні, люба, ти про щось задумалася?

— А мала б? — вона й не глянула на нього, зосередившись на яловичині. — У них тут найсмачніша яловичина у світі.

— Ну, не у світі. Пригадую, у Гонконзі...

— До дідька Гонконг. Скажи мені, скільки тобі платять за те, щоб ти возив вагітну даму джунглями.

— Я не казав, що вона вагітна. Вона схожа на вагітну. Це не одне й те саме.

— Скільки?

— Три тисячі доларів, — збрехав Ґеррі.

— Що ж, дуже непогано. То тебе не буде три тижні?

— Так.

Тоні продовжувала їсти. Розгублений вираз її очей занепокоїв Ґеррі.

— Я чув, що Наталь — доволі цікавий, — сказав він. — Може видатися непогана мандрівка.

— Можливо, спробуємо насолоджуватися вечерею, Ґеррі? Я в «Реберній залі» вперше.

— А я гадав, що ми й так нею насолоджуємося. Ти намагаєшся розіграти мелодраму?

Вона кліпнула довгими віями, а тоді зосередилася на печеній картоплі.

— Давай ми будемо насолоджуватися хоча б чимось, якщо компанія одне одного нам не приносить втіхи.

Її слова таки зіпсували Ґеррі вечерю. Він нетерпляче відсунув тарілку й запалив цигарку. Тоні їла повільно, підкреслено смакуючи яловичину. Обоє мовчали, доки вона не доїла, а коли офіціант прибрав тарілки, Ґеррі запитав:

— Що за муха тебе вкусила, Тоні? Це ж мало бути святкування.

— Я люблю сорбети. Королева Вікторія подавала сорбети своїм перегодованим гостям, щоб вони продовжували обжиратися.

— Не знав, що ти така освічена, любонько. Я запитав, яка муха тебе вкусила.

Принесли лимонні сорбети. Охоплений люттю, Ґеррі тицьнув цигарку просто в лід.

— То он як ви насправді почуваєтеся, містере Щедрість? — запитала Тоні, поклавши сорбет до симпатичного ротика.

— Слухай, Тоні, не знаю, що на тебе найшло, та це вже починає діставати.

— Невже? — вона поклала ложку. — Ґеррі, любий, а я все запитую себе: як оце я дожилася до того, що коханець мені бреше. Це починає набридати.

Вони поглянули у вічі одне одному.

— Жінки, які вміють помічати мою брехню, також обридають мені, — повільно відказав Ґеррі.

— Ну от і все, — Тоні безсило розвела руками. — Дідько, я все одно люблю тебе. Забираймося звідси додому, займемося коханням.

Не повівши й бровою, Ґеррі розрахувався одним із п’ятдесятидоларових подорожніх чеків, які видав Шалік.

У таксі Тоні, відсівши від нього, поклала ноги на відкидне сидіння.

— Фотограф... Вона неймовірна, так? — запитала Тоні. — Ґеррі, любий, не