Два денних рейси - Ростислав Феодосійович Самбук

— А ви її племінник? — запитав чоловічок.

— З Москви, проїздом… Конче треба побачити. Мати доручення дала.

— Тоді почекайте. — Чоловічок безцеремонно зачинив двері перед оперативниками і вже за дверима додав: — Зараз покличу її подругу.

Довелося чекати хвилин з п’ять. Нарешті двері знову відчинилися, й на порозі з’явилась худа й висока, схожа на знак оклику жінка.

— Щось мені Катерина не казала, що має племінників, — сказала, уважно розглядаючи Хаблака. — І взагалі — родичів…

— Та факт залишається фактом! — засміявся Хаблак і по-змовницьки підморгнув жінці. — В усякому разі, тіточка мала б приємність від зустрічі. Я їй дещо привіз.

— А-а… Тоді можете провідати її. Це не так уже й далеко. Село Макарів, по дорозі на Житомир. Запитайте Дударя.

— Давно вона там?

— З місяць уже.

— Додому приїздить?

— Тиждень тому була.

— Минулої суботи?

— Ні, в суботу я працювала. Чекайте, коли ж це було? Ага, в середу в мене вихідний, вона зранку й приїхала.

Хаблак поставив ще кілька запитань, проте жінка, наче зрозумівши, що й так розбазікалась, відповідала ухильно.

На вулиці Хаблак запитав в Устимчика:

— Ти своїй дівчині на завтра побачення призначав?

— Домовились, що приїду до них на дачу. Батько запрошував.

— Бідний батько. Доведеться йому втішати покинуту дочку.

— Жартуєш?

— Для чого ж! Ти її в Макарів, певно, не візьмеш.

— А-а…

— Не “а-а”, а прикидай: середа на тому тижні, яке це число? Двадцяте липня. А вбивство коли сталося? Також двадцятого. Зв’язок уловлюєш?

Велике село попід лісом. Вулиці піщані, й машина ледь повзла по глибокій колії. І довелося залишити її біля крамниці. Далі все одно не проїдеш — пісок, та й пішки краще — не так впадає в очі.

Дудар жив біля самого лісу, точніше, в лісі — сосни заходили аж на подвір’я.

— Якось тривожно мені, — поскаржився Хаблак. — Серце віщує, що наша пташка не з’являлася тут минулої середи.

— Нічого собі пташка: пудів на вісім! — посміхнувся Устимчик, відчиняючи хвіртку.

Хаблакова тривога виявилася даремною. Жінка, що поралася біля веранди, дізнавшись, кого вони шукають, голосно гукнула:

— Катерино Гнатівно, до вас!

Огрядна чорноволоса жінка вийшла на ганок. Побачивши Хаблакове посвідчення, лише підняла брови й широким жестом показала на лавку попід розлогою грушею.

— Тут буде зручно чи зайдете до кімнати?

— Краще тут. Свіже повітря, ліс… — Хаблак подивився на господиню, що з цікавістю оглядала їх, і попросив: — Не могли б ви, шановна, пригостити нас водою? Є у вас студена, з криниці?

Коли та, схопивши відро, побігла, рішуче почав:

— Кілька запитань, Катерино Гнатівно. Перше. Ви підтримуєте зв’язки з жінками, разом з якими перебували в Колонії?

— А яке це має значення?

— Певно, має…

— Прошу пояснити, що ви маєте на увазі, говорячи про зв’язки?

Устимчик уважно, хоч і сидів, здавалося, впівоберта до жінки, спостерігав за нею, Спокійна, навіть посміхається, руку недбало поклала на спинку лавки.

— Листування, зустрічі… — одповів Хаблак. — Може, комусь висилали або одержували посилки?

— Гадаю, таємниця листування в нас зберігається.

— Звичайно, якщо людина не звинувачується в карному злочині.

— Ого! — здивувалася Катерина Гнатівна. — Ви мене в чомусь звинувачуєте?

— Не маємо підстав. Але розслідуємо карний злочин і мусимо з’ясувати деякі обставини.

— Коротше, — втрутився Устимчик, — ви знаєте Ольгу Іванівну Сидоренко?

Хаблакові здалося, що якась тінь промайнула в очах у жінки. Однак відповіла вона спокійно й твердо:

— Знаю.

— І давно ви з нею бачились?

— П’ять хвилин тому… — І, побачивши здивування на обличчі Устимчика, гукнула: — Ольго! Вийди-но сюди!

На зворотному шляху Хаблак сидів на передньому сидінні й щось буркотів собі під ніс. Устимчик куняв на задньому. Лейтенант був не дуже засмучений. Навпаки, висловлене ним припущення, що вбивство сталося після згвалтування, знов ставало реальним.

“Теж мені — криміналістичний зубр, — згадав у напівсні Дробаху. — Ось тепер побачимо, хто з нас правий…”

Хаблак заспокоївся лише перед самим Києвом.

— Цього слід було чекати, — сказав, буцім підсумовуючи. — Все йшло надто легко… Доведеться починати спочатку. Вчора ввечері дзвонили з управління: надійшла цікава справа з Івано-Франківська. — Коли в’їхали в місто, запитав Устимчика: — Ти до своєї дівчини?

— До речі, її звуть Тетяною.

— Не ображайся, я ж по-дружньому.

— Я так і зрозумів. До неї. А ти додому?

— Само собою.

— Не забудь поцілувати Маринині пальчики. А сина сам знаєш куди…

— Ах ти ж, нахабо!

— Привіт! — Устимчик зупинив машину, хряснув дверцятами й перейшов на другий бік Хрещатику. Сів у тролейбус, що йшов на Печерськ. Він мешкав разом з сестрою в кривому завулку біля Лаври. Щоразу, повертаючись додому, Федір переживав складне почуття душевної пригніченості й гострої ненависті. Він ненавидів цей вимощений бруківкою завулок з дерев’яними, зеленими від моху будиночками, підмальованими хвіртками й віконницями, якими господарі кожного вечора наглухо відгороджувались від зовнішнього світу. Устимчик знав, що він не скоро вирветься з цього завулка: разом з сестрою вони займали флігельок з двох кімнат.

Федорові взагалі непогано жилося за сестриною спиною. Ще з студентських років він не знав, що таке невипрасувана сорочка чи не поданий вчасно сніданок. Втративши чоловіка, вже літня, некрасива, але добра й м’яка Катря перенесла ще нерозтрачену ніжність на брата.

Тоді Федір тільки-но вступав до університету. Приїхав до Києва вайлуватим селюком у дешевому смугастому піджаку, модній кепочці, що ледь трималася на маківці, й важких добротних черевиках. Не звертаючи уваги на зітхання Катрі, яка