Два денних рейси - Ростислав Феодосійович Самбук

— Прошу.

— Коли це сталося? — тицьнула пальцем у знімок.

— Двадцятого липня.

Жінка зітхнула полегшено й повернула Хаблакові фотографію.

— Це не Софія Сорока, — сказала тоном, що виключав заперечення.

— Ви твердите це?

— Звичайно.

— Чому?

Жінка завагалася. Нарешті зиркнула на Хаблака спідлоба запитувально й мовила прохально:

— Я хотіла б, щоб ця розмова лишилася між нами.

— Це мій обов’язок.

— І щоб Сорока… Ну, Валентин Остапович…

— Не довідався?

— Ні в якому разі.

— Це я вам можу гарантувати. І ви твердите, що це не Софія Григорівна? — помахав затиснутим між пальцями знімком.

— Позавчора я бачила Софу.

— Де? — Хаблак од несподіванки аж засовався на табуретці.

— Їздила до Запоріжжя.

— До неї?

— Не зовсім. Мусила побувати в обласній лікарні, а потім уже заїхала до Софи.

— Вона мешкає в Запоріжжі?

— Звичайно.

— Але ж чому її розшукують? Чоловік нічого не знає і взагалі…

Ольга Дмитрівна подивилася на Хаблака докірливо.

— Ви бачилися з Валентином Сорокою?

— Щойно.

— І нічого не зрозуміли?

— Признатися, ні.

— А я гадала, що його справжнє нутро за кілометр видно.

— Так, Валентин Остапович — людина не зовсім приємна.

Ольга Дмитрівна вперше посміхнулася.

— Не зовсім приємна, кажете? Куркуляка й жлоб, вибачте на слові. І правильно Софа зробила, що пішла.

— Але ж… — розвів руками Хаблак. — Якось це робиться інакше. Люди розлучаються…

— Софа не могла інакше, — рішуче заперечила Ольга Дмитрівна. Трохи повагалася й вела далі: — Вона зустріла чоловіка… Ну, познайомилася, де й коли, немає значення. Гарний чоловік, і вони покохалися. Інженер з Дніпрогесу. Але жонатий. І Софа поїхала в Запоріжжя. Вони зняли кімнату, живуть разом.

— Чому ж не сказати чоловікові: так, мовляв, і так, покохала іншого, вибач.

— Ви не знаєте Сороки. Здібний на будь-яку підлоту. Ого-го, що б влаштував! Софі, звичайно, байдуже, а її коханому? Поки не розлучився? Він там якийсь діяч, а Сорока здатний людині все життя загубити. Софа й вирішила: поки все не владнається, зникнути з Сорочиних очей. Я їй кажу: почекай тут, ось твій коханий розлучиться, тоді їдь, а вона: нечесно. Та й кохає його, нетерпеливиться. Всі закохані такі нетерплячі, — додала, і Хаблак не зрозумів, засуджує вона це чи, навпаки, схвалює. Зрештою, розмова в них з Ольгою Дмитрівною вичерпалася, і капітан зробив спробу відкланятися. Проте жінка затримала його. — Ми ж домовились? — запитала. — Ніхто не дізнається про нашу розмову?

Хаблак похитав головою.

— Мабуть, ви не знаєте, що таке розшук, — мовив з натиском. — І скільки людей займаються справою вашої подруги!

— Погано шукають, — безжурно посміхнулася жінка, — а Софа — під носом у запорізької міліції.

— Так, це не робить їй честі, — ствердив Хаблак. — І все ж…

— А можна зробити так: розшук припинити, а Сороці повідомити через два тижні? Софин коханий до того часу розлучиться.

Хаблак трохи подумав.

— Домовились, — пообіцяв. — Але з умовою. Рівно через два тижні Софія Григорівна сама об’явиться тут і особисто з’ясує свої стосунки з чоловіком.

— Звичайно, — зраділа Ольга Дмитрівна. Не втрималась і додала зловтішно: — Уявляю вираз його обличчя…

У центрі Чернігова, за два квартали від обласного театру, у тихому завулку мешкав професор Сухоруков. Займав він велику й комфортабельну квартиру. Устимчика впустила дружина професора Аглая Дем’янівна — жінка непевного віку: на перший погляд не даси їй і сорок, а придивишся — потягне аж за п’ятдесят.

Дізнавшись, що за гість відвідав її, професорка відразу пішла в наступ:

— З цією Олькою ми мали стільки клопоту, стільки клопоту, що я навіть не знаю, хто в кого був робітницею — я в неї чи вона в мене! Спочатку нічого, а потім почалось: те їй не так, а цього вона не може… Я вже навколо неї і сюди й туди, — професорка зробила спробу показати, як крутилася навколо своєї робітниці, та, побачивши, що лейтенант переступає з ноги на ногу, запропонувала: — Заходьте ж, прошу вас, до кімнати, сідайте, будь ласка.

Устимчик потонув у зручному фотелі.

— Прошу вас, Аглає Дем’янівно, — почав він, — розповісти все, що ви знаєте про Ольгу Сидоренко. Коли можна, більше деталей.

— О-о! Деталей скільки завгодно, — заторохтіла Аглая Дем’янівна. — Олька — це тип! Коли б знала, хто вона, на поріг не пустила б. Ви розумієте, — професорка зробила великі очі, — вже після її зникнення я дізналася, що Олька сиділа в тюрмі. Це ж треба уявити — в тюрмі, а після цього — в мене на квартирі. Жах, вона ж могла скомпрометувати мене!

— Коли ви востаннє бачили Сидоренко?

— Перед самим нашим від’їздом на дачу. Місяць тому, в середині червня. Ми відпустили її, попросилась з їздити до подруги в Київ.

Устимчик насторожився:

— У Київ, кажете? А вона ніколи не розповідала про цю подругу?

— Аякже, кілька разів. Чи то Федоренко її прізвище, чи то Федосенко. Ольга ще посилки від неї одержувала. Знаєте, різні делікатні речі: кофточки, сукні, білизну, панчохи… Навіть я в неї купувала.

Устимчик сидів як на голках.

— А ви не могли б уточнити прізвище подруги Сидоренко?

— Хвилиночку, — професорка підвелась і, грайливо загорнувши халат, так, щоб на мить показати дорогу прозору білизну, пронесла своє мало не стокілограмове тіло в сусідню кімнату.

“І воно туди ж…” — подумав Устимчик, чуючи, як скрипить паркет під важкими кроками.

— Ой, яка невдача, — повернулась Аглая Дем’янівна, — була кришка від посилки, так на неї Ольга сковороду ставила, ну,