Танці утрьох - Олександр Медведєв

Пельш простягнув мені аркуш, на якому великими буквами було написано:

«Шановні мешканці буд. 8! Обласне Управління внутрішніх справ вітає вас із Днем Перемоги, бажає успіхів, щастя, здоров’я і просить допомогти у розслідуванні вбивства Марини Рубіної, яка проживала в кв. 45 вашого будинку. Усім, хто бажає посприяти, дзвонити старшому слідчому Кононову за телефоном…» Унизу вказувалася адреса Управління і мій робочий телефон на відривних купонах.

— Який же ти молодець, Ігоре, — я мимоволі посміхнувся. — Я геть забув про День Перемоги.

— Але ж твоя основна клієнтура — спостережливі бабусі. От я і подумав: почитають, розчуляться і бігцем кинуться до телефонів.

— Але чи не переборщив ти, Ігоре, вказавши моє прізвище.

— Розумієш, Володю, держава для людей — щось абсолютно безособове і, відповідно, абсолютно бездушне. Тому вкрай необхідно, щоб вони знали, що розслідуванням займається конкретний хлопець з милим прізвищем, а не якийсь оруеллівський Мінілюб.

Пельш мав слушність. Я подякував йому, дав указівки щодо можливої появи дами (бо знав: Булавін слів на вітер не кидає) і поїхав на Лева Гумильова опитувати свідків.

7 травня, 11.42

Марина Рубіна мала щастя проживати в так званому «відомчому» будинку, побудованому в ті смутні і страшні роки, коли в країні, де всі ловили румунських шпигунів і лікарів-убивць, ширилося зловісне гасло «жить стало лучше, жить стало веселей». Будинок одержав назву «Червоний хімік»: його зводили виключно для керівників однойменного заводу — інженерів, начальників корпусів, бригадирів, словом, будівельників комунізму. Не секрет, що підприємство «Червоний хімік» і в ті роки, і ще довго після смерті Сталіна «хімічило» винятково бойові отруйні речовини і субсидіювалося державою ого-го як. Але нині назву «Червоний хімік» мало хто пам’ятав, хіба що старожили — бабусі і дідусі, які грали у доміно і читали газети поблизу своїх під’їздів.

Зовні будівля мала досить непрезентабельний вигляд: похмурий сірий моноліт, гнітючий і потворний, як і вся епоха сталінізму, що його породила, однак квартири (хоч і комунальні) були великі й просторі, висота ж стель сягала майже чотирьох метрів. Саме завдяки цьому споруду зарахували до престижніших будинків міста. Через це ціни на житлоплощу в «Червоному хіміку» навіть на тлі загальної дорожнечі квартирних метрів видавалися просто-таки фантастичними. Проте мало хто з тих, для кого висота стель не грала істотної ролі, наважувався продати свою «сталінку» і натомість придбати щось менш помпезне, але більш дешеве, щасливо оприбуткувавши доларову різницю. І все ж такі сміливці знаходилися, і їхні квартири займали «нові українці» типу Марини Рубіної. Однак більшість жителів становили люди небагаті, а то і зовсім бідні. Отже, колектив мешканців був досить строкатим і неоднорідним.

Опитування свідків — робота делікатна, клопітка і марудна. Утім, іноді серед випадкових людей може трапитися один-два справжніх свідки.

Методів опитування існує не так уже й багато. Як правило, слідчі користуються двома (їх радять студентам юридичних факультетів). Перший нагадує клубок ниток, що увесь час розмотується: спершу опитуються найближчі сусіди, потім сусіди по під’їзду, потому — сусіди з інших під’їздів, відтак сусіди по вулиці і т. д. Другий метод отримав назву «китайського». Слідчий, починаючи з п’ятого поверху (якщо будинок п’ятиповерховий), опитує всіх без винятку, керуючись лише одним принципом — він рухається зверху вниз і зліва на право. (Чому не навпаки? Для визначеності.)

На думку Конанова, другий метод був занадто обтяжливим і малоефективним, адже доводилося спілкуватися зі сторонніми, зайнятими своїми побутовими проблемами людьми, марно витрачаючи час. Кононов вирішив скористатися першим методом і обмежитися опитуванням найближчих сусідів.

Він дуже сподівався на охоронців правопорядку і найбільш поінформованих осіб — бабусь поблизу під’їзду. Але, підійшовши до будинку Рубіної, враз розчарувався: поблизу не було нікого. Опитування бабусь довелося відкласти на невизначений час.

Кононов зупинився перед ліфтом, оглянув сходи — вони були на подив охайні. Постоявши, він вирішив спуститися у підвал. «Складові приміщення науково-виробничого підприємства „Кіпонор“» — оповіщала облуплена табличка на дверях.

«Певно, будь-хто, озброєний відмичкою, без надмірних зусиль зможе проникнути сюди, і про це не може не знати дирекція „Кіпонора“, — подумав Кононов. — Отже, украсти там нічого: підвальні приміщення будинку Рубіної особливого інтересу не представляють».

Поміркувавши над змістом слова «кіпонор» і не знайшовши відповіді на запитання, щоб воно могло означати, Кононов потягнувся до кнопки виклику ліфта, але опустив руку. Він вирішив, що краще пройтися пішки і скрізь усе роздивитися. А раптом…

Зовні (як за ціною, так і за системою захисту) двері квартир різнилися, як і самі мешканці колишнього «Червоного хіміка». Поверхово оглянувши їх, можна було безпомилково визначити, якого статку родина мешкає за ними. Кононов піднімався сходами, меланхолійно розглядаючи номери квартир.

Нарешті він підійшов до 45 номера. Тут жили Марина Рубіна і Михайло Гретинський. Нині квартира мала пустувати.

«Утім ні, — стрепенувся Кононов, — повинен чергувати який-небудь сержант із місцевого відділення». Для початку Кононов вирішив поговорити з найближчими сусідами, а потім — із Силіними. Двері праворуч від сорок п’ятої квартири були не з бідних. Слідчий запримітив ознаки на совість установленої сигналізації, на дзвонику мерехтіла червона лампочка, призначення якої він не знав.

Кононов подзвонив. Натомість не отримав ніякої відповіді. Він подзвонив ще раз. І все марно. Зробив ще п’ять дзвінків. Потому ще три. І лише після цього змушений був констатувати, що господарі, очевидно, відсутні. «Шкода», — зітхнув слідчий. Довелося напрошуватися в гості до сімейства Силіних.

Три короткі дзвінки. Хтось глянув у вічко.

— Мені потрібен Дмитро