Танці утрьох - Олександр Медведєв

— Винуватий, товаришу полковник.

— Гаразд, сідай. Ну що там у тебе по вчорашньому вбивству?

— Поки негусто, товаришу полковник.

— Відставити «товаришу полковник». Позаочі ж звете мене Жегловим, от і кажи «Глібе Георгійовичу».

Щось він сьогодні дуже привітний і товариський якийсь. Не до добра.

— Слухаюсь, Глібе Георгійовичу.

— Чув, піймали вбивцю, — водночас питально і стверджувально провуркотів Булавін, немов би кажучи: «Подейкують, що ти одружуєшся, друже».

— Піймали, Глібе Георгійовичу, піймали. Але не вбивцю, а підозрюваного.

— Але ж пістолет знайшли в нього? У нього, — Булавін почав розмірковувати вголос. — Дані експертизи отримали? Попередні вже є, — він простяг мені аркуш паперу з висновком нашого експерта Аваладзе.

«Кулі, знайдені на місці вбивства, випущені з пістолета системи „Макаров“… За характером деформацій куль і місцями кінцевого призначення їхніх траєкторій можна зробити висновок, що постріли були зроблені з відстані не більшої за 0,7 метра від потилиці убитої… Кулі випущені з пістолета N546221, загорнутого у рушник, свідченням тому є порохова кіптява навколо наявного в ньому отвору…»

Поки я швидко читав очима висновки експерта, Булавін продовжував говорити:

— Отже, як бачиш, знаряддя вбивства в наших руках. Як відомо, для повного висновку, який не соромно показати прокуророві, необхідна наявність: а) жертви злочину; б) обвинуваченого в злочині; в) речових доказів злочину, у нашому випадку — знаряддя вбивства; г) мотивів; ґ) свідків. — (Він має мене за школяра? — Спалахнула в мені образа.) — 3 пунктами а, б і в проблем нема. Щодо пунктів г і ґ, то я хотів би негайно вислухати твої міркування.

Я займався справою Рубіної не більше двадцяти годин. Устиг зробити — з огляду на неділю і загальну безалаберність нашого допоміжного апарата — рівно стільки, скільки міг і ні на йоту більше. А тут Булавін зі своїми питаннями. Я такого ще не пригадую — щоб начальник Управління розмовляв зі слідчим (їх у нас близько двадцяти) про справу, якою той займається менше доби.

— Річ у тому, Глібе Георгійовичу, що Гретинський справляє враження чоловіка, який глибоко поважав і любив свою дружину. Мені важко уявити обставини, за яких він міг би вчинити вбивство. Тим більше, що на пістолеті, як зазначається у висновку, немає відбитків його пальців. Що ж стосується свідків, то їх теж катма.

— Так, — простягнув Булавін, обертаючи в пальцях дорогу сувенірну ручку. — «Справляє враження…», «важко уявити…», «немає відбитків…» З протоколом огляду його машини, ти, звичайно, знайомий. У бардачку знайдено ганчірочку зі слідами імпортного розчинника. Цей же розчинник виявлено на пістолеті. Тобі це про щось говорить?

— Ще б пак.

— Я втішений, що ти не втратив здатність логічно мислити. А щодо мотивів — наказую відставити «враження» і «важко уявити». Через три дні ти покладеш на цей стіл, — він переконливо постукав пальцем по склу, під яким (за однією з легенд Управління) лежали фотографії усіх великих злочинців, пійманих Булавіним, — справу про звинувачення. Можеш іти.

— Слухаюсь, Глібе Георгійовичу, — по можливості браво сказав я, геть збитий з пантелику.

Коли я був уже в дверях, Булавін окликнув мене:

— Кононов!

Я обернувся.

— Черевики обов’язково почисть. Можливо, доведеться спілкуватися з дамою.

Лаючись, дивуючись і клянучи свою роботу на чому світ стоїть, я поплентався до свого кабінету.

7 травня, 9.29

Ніякої дами в моєму кабінеті не було. За комп’ютером сидів Пельш. Він мав вигляд людини, переобтяженої роботою, хоча насправді бив байдики.

Так склалося, що мій кабінет містився майже поруч з обчислювальним центром, і тому Пельша підсадили до мене. Щоб було зрозуміліше, я поясню.

Два роки тому Булавіна відрядили до Нью-Йорка, де він півтора місяця «ділився досвідом» (тобто з ним ділилися досвідом, а сам він, за його словами, «чухав потилицю і багатозначно повторював „Good, it’s really good“»). Відвідавши Нью-Йорк, він зробив один, але дуже важливий висновок: комп’ютер — це добре, це дійсно добре. Тому, використавши свої впливові знайомства, Булавін домігся відновлення машинного парку і — навіть! — розширення штатного апарату. Не зміг лише домогтися розширення площі. Тому частина нових комп’ютерів, як і обслуговуючого персоналу, в обчислювальному центрі не помістилася. Так у моєму кабінеті з’явилися лейтенант Пельш і його надзвичайно дорогий «Пентіум». З Пельшом я потоваришував, а «Пентіум» залишився для мене загадкою.

— Ніхто не дзвонив, не заходив? — запитав я в Пельша.

— Та ні. Лише мій начальник.

— Ну, твій майор мене не цікавить. А дами часом не було?

— На жаль, ні.

— Олена про мене вчора нічого лихого не говорила?

— Як тобі сказати… Якщо не брати до уваги епітетів і порівнянь…

— От і добре.

Нічого гарного в цьому, звичайно, я не бачив. Але іноді доводиться змінювати своє амплуа.

Я сів за стіл, розпачливо втупився в папку з написом «Справа N317» і задумався. Учора була неділя, вихідний.