Танці утрьох - Олександр Медведєв

В Управлінні чергувала бригада слідчих. Але Булавін чомусь подзвонив мені додому (ще не будучи, теоретично, впевнений у тому, що сигнал, який надійшов від Силіна, не є помилковим). Під більш ніж непереконливим приводом того, що нікого більше не знайшлося, він відправив мене на місце ймовірного злочину. Припустимо, чергова бригада була на іншій справі, що легко перевірити. Припустимо, інші слідчі (п’ятнадцять осіб) роз’їхалися саджати картоплю, ловити рибу, відключили телефони і тому подібне. Припустимо, що я потрапив на цю справу випадково. Якщо це дійсно так, то мені просто не пощастило. Ну а якщо ні? Чому вибір Булавіна впав саме на мене?

— Слухай, Ігоре, розкажи мені про мене, — несподівано для самого себе попросив я Пельша.

— Не зрозумів, — очманіло глипнувши на мене, мовив Пельш.

— Ну розкажи, чим я відрізняюся від інших слідчих Управління.

— Ніс довгий, сорочка старомодна, черевики майже завжди нечищені. Обручки немає.

— Ні, я серйозно.

— Ти запитуєш як службовець? — Пельш розвернувся на стільці і пильно подивився на мене.

— Як друг.

Пельш витримав драматичну паузу.

— Ти нормальний.

— Нормальний?

— Саме так, нормальний мужик, совісний.

— Гм, — почервонів я. — Дякую. А інші?

— А про інших я тобі звітувати не зобов’язаний, — похмуро мовив Пельш і знову втупився в комп’ютер.

У глибині душі я, звичайно, теж так думав, але почути це від Пельша було приємно, тому що моя самооцінка плюс його, дозволяли змалювати більш-менш об’єктивний портрет. Булавін, як людина дуже спостережлива, найвірогідніше, теж такої думки. Але якщо я помиляюся, тоді… Тут усе моє єство збурилося проти булавінського наказу через три дні покласти на його стіл обвинувачення на Осетинського. Однак Булавін, зважаючи на якісь причини, міг бути впевнений у тому, що Гретинський убивця, від мене лише вимагалося швидко знайти потрібні докази.

Аж раптом я згадав одну деталь, зовсім незначну. Я забув про неї, якщо вірити психоаналізу, через величезне накопичення фактів і вражень за минулу божевільну добу. ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК СИЛІНА!

Припустимо, у чергову частину телефонував не Силін, а хтось інший. Як не дивно, це дуже примітивне запитання не спало мені раніше на думку, та й узагалі було не до нього. Тепер настав час розібратися з ним. Той, хто знає і про Рубіну, і про Осетинського, і про вбивство, і, що Силін — їхній сусід, подзвонив і чомусь вирішив назватися Силіним. Хоча його, звичайно, зрозуміти можна, якщо зважити на те, як люди не люблять фігурувати у кримінальних справах, нехай навіть свідками. Однак…

Я встав з-за столу і енергійно заходив по кімнаті. Відчув деякий приплив азарту, взяв телефон і, походжаючи вперед-назад, набрав номер експертного відділу.

— Аваладзе, — гаркнула трубка.

— Кононов турбує. Що там новенького в справі Рубіної?

— Почекай ще хоч годину. Тут не тільки тобі одному припекло. Булавін, тільки-но я прийшов на роботу, звонив, вимагав балістичну експертизу, тепер ти…

— Добре. Рівно через шістдесят хвилин я в тебе.

— Домовилися, — буркнув завжди незадоволений Аваладзе.

Після цього я подзвонив вартовим. Переговорив з начальником зміни і довідався, що лейтенант, який приймав учорашній сигнал, сьогодні теж на робочому місці. Отже, я міг переговорити із ним.

Але потрібно було зробити ще один дзвінок. Найнеприємніший. Трохи повагавшись, я набрав номер будинку моди «Наталі». У трубці почулися довгі гудки, потім протріщав АВН, клацнув комутатор локальної АТС і нарешті милий жіночий голос проворкував:

— Будинок моди «Наталі».

— Доброго ранку, вас турбує карний розшук, — мовив я, підкреслено ввічливо. — Я вимушений повідомити вам, що вчора Марини Сергіївни Рубіної не стало.

— Марини Сергіївни? Не стало?

Я багато разів був змушений говорити людям цю страшну звістку, але мене вразила щирість і непідроблена скорбота в голосі.

— Учора, приблизно о пів на першу її вбили у власній квартирі. Ми приносимо вам свої щирі співчуття. Убивцю, запевняю вас, знайдуть і покарають.

Дивно, але подібні запевнення завжди втішають. Така вже людська натура — око за око, зуб за зуб.

— Я… Я навіть не знаю, що вам сказати… Я вас зрозуміла, — нарешті взяла себе в руки моя співрозмовниця, ймовірно, секретарка.

— Оскільки чоловік убитої зараз перебуває під слідством, а близьких родичів у неї нема, то витрати на похорон, мабуть, доведеться взяти на себе вашій фірмі. Будьте ласкаві, якомога швидше повідомте начальство про те, що сталося.

— Звичайно, — погодилася секретарка, схлипуючи. Спохватившись, вона додала:

— Пробачте, ви сказали, що чоловік Марини Сергіївни, Мишко, перепрошую, Михайло Леонтійович, під слідством?

— На жаль, так. Більше я вам нічого не можу сказати. Слідча таємниця.

— Зрозуміло, — стишивши голос, мовила вона.

— Про всяк випадок запишіть мій телефон.

Я продиктував службовий і домашній телефони.

— Гадаю, нам доведеться зустрітися, тому кажу до побачення. Усього найкращого, — чемно сказав я, розуміючи, що ніякі слова не спроможні утішити мою співбесідницю.

«Ух», — полегшено зітхнув я: з найнеприємнішим було покінчено. Десь хвилину я постояв посеред кабінету, збираючись з думками.

— Ігоре, а міг би ти надрукувати мені одне простеньке оголошення?