Барсику, де мій заєць? - Тіна Вітовт

Ліза 

Дивлячись на те, як барс спритно орудує ножем, підготовлюючи спійману дичину, ловлю себе на думці, що я відверто ним милуюся. Він вже встиг розпалити вогнище, закутати мене в плед і посадити - наглядати за процесом приготування.

Ось і чай мені заварив, тільки що. Тепер ще й руки грію, похолодало надвечір.

Ще трохи часу, і наше м'ясо вже приготовлене на вогні. Я й не помітила, яка голодна, доки не розпочала їсти. Все ж таки нервовий день виявився сьогодні. Одна зустріч з вовком мені чого варта була.

Як добре мати біля себе людину, яка допоможе та подбає про тебе. Раніше я не цінувала таких простих речей, як приготовлена вечеря, чи з турботою заварений, той же чай, коли тебе дбайливо загортають у плед, щоб зігріти, обіймаючи, при цьому, заспокійливо, і кажуть - "я про все подбаю, відпочинь"...

Це все сприймалося як норма, даність, так має бути і все. І як же гостро зараз все сприймається на контрасті з часом, який я провела сама-однісінька, без будь-якої сторонньої допомоги.

Виходить, мені потрібно було так потрапити, щоб почати цінувати звичайне людське тепло. Мабуть, правду говорили, що я "розбещена, манірна лялька". Не приємно визнавати про себе подібні речі, але якась частка правди у цьому є.

Згадуючи себе "до" цього лісу... Так не дуже то я була приємна особистість, після розриву з колишнім. Ще те стерво, "не підходь - покусаю", так можна сформулювати мій девіз останніх пари місяців. Та і магія моя біснувалася.

Можна себе виправдовувати, що винен колишній коханий, а я така "біла і пухнаста"... Але, не така я вже і "біла", більше карамельно-руденька кішечка, ну гаразд пухнаста, але в прямому значенні цього слова.

А от з характером трішки підкачала. Одним словом - "звірюга ", я була, кусюча та інколи до оскоми противна зараза. Оце самокритика, жах, як я себе перестала любити. Вже догризаю свою совість, яка прокинулась неждано - негадано.

- Лізо? Земля викликає Лізу, прийом, ти ще тут зі мною? - махає руками Яр переді мною, добре хоч не трусить, як грушку.

- А... Що? - загальмовано виринаю з роздумів. А Яр з легкою усмішкою дивиться на мене.

- Напевно, втомилася, а я тут плани та стратегії складаю, тобі б відпочити, після стількох стресів, - зробив свої висновки.

- Зі мною все добре, - аж занадто бадьоро розпочала, хотіла ще різко піднятися, та перекинула все охолонувший чай, - ой, я... я, зараз приберу, - знову заметушилася.

- Стій, - зупинив мою бурхливу діяльність, схопивши за плечі, бо ще пару кроків і я була б у вогнищі, - не варто, давай краще посидимо. Я також втомився.

- Вибач, сама не знаю, що на мене найшло, звичайно я не така незграбна... - почала виправдовуватися, та червоніти, як маленька дівчинка. Ну чому я біля нього себе почуваю такою - розбурханою.

- Не нервуй так, краще поїж, - простягнув мені вечерю.

Якийсь час ми їли мовчки, тільки час від часу поглядаючи один на одного. Я не витримала перша.

- Питай, у тебе ж є багато питань до мене чи не так?

Яр видихнув знову оглянувши мене з ніг до голови і почав питання задавати.

- Я все ж не можу зрозуміти, як так вийшло, що тебе перенесло невідомо куди. На це має бути причина. Ти втікала від чогось чи когось? - і дивиться прискіпливо, чекаючи відповіді, а він доволі проникливий.

Трохи помочавши, обдумуючи, як краще відповісти, Яр терпляче чекав, все ж почала відповідати.

- Можливо так і вийшло, - несміливо почала, - я також над цим неодноразово задумувалася. Діло в тому, що моя сила не зовсім стабільна, і трошки бунтує.

- Так вже трошки, - іронічно зазначив.

- Ну так, не зовсім трошки, мене і раніше кидало не "по адресу", але щоб так далеко - це вперше. Я в той же хотіла позбутися небажаного кавалера, - мені здалося чи барс загарчав? - і від непорозуміння з батьками хотілося втекти подалі. От і збулося бажання.

- У всіх є непорозуміння з батьками, їх можна вирішити, втечею ділу не зарадиш. Не вважаєш цей свій вчинок по-дитячому дурним, - а це образливо, почути правду від нього, я і сама до цього рішення прийшла вже. Побродивши самій лісом і не таке приходить в голову.

- Думала, неодноразово, і намагалася перенестися до батьків, щоб визнати свої помилки, але... - запнулася.

- Нічого не вийшло, - підказав.

- Угу...

- Що ж, якщо не секрет, було причиною вашого непорозуміння?

Видихнула важко.

- Вони шукали мені "якір".

- Тобто? - він явно не зрозумів, чи навпаки зрозумів?

- Тобто, нареченого, - сказала і чекаю, що ж буде далі.

- Тоді вітаю, ти знайшла свій "якір" сама і без їхньої допомоги.

Підійшов до мене. Взяв наші руки і продемонстрував однакові татуювання на наших зап'ястях.

- Ти знаєш, що це? - спитав.

- Догадуюсь, - я і справді не зовсім знала деякі моменти з чарівними татуюваннями, але про схожі знала.

- Ми тепер заручені, - підтвердив мої здогади, мало що, а може я помилилася, - так що про пошуки можна забути.

Тільки я одного не можу зрозуміти, він задоволений цим станом речей, чи ні?