Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія

Ми в повній тиші вже годину кудись їдемо. Я намагалась запитати, але Стас швидко показав мочати. І від цього у середині всі нутрощі напружились. Хвилювання швидко заповнювало всі мої думки. Якщо не можна говорити, значить нас можуть зараз слухати. Серйозність проблеми мене лякає, якщо ця людина сильніша за Темного, значить витягнути брата шанси зменшуються. Я швидко проганяю ці страшні думки геть.

Потрібно вірити в краще, але реальність мене лякає. У мене не сходиться пазл. Що сталось із Яриком, як він опинився у руках того чоловіка. Чому мене направили до Темного я вже зрозуміла. Я просто розхідний матеріал, мене в кінці все одно приберуть. Але я розповіла Стасу всю правду, і надіюсь він мені не нашкодить.

Ми під'їжджаємо до ґрунтової дороги, і зупиняємось. Нам потрібно обговорити все, але він знову показує жестом бути тихо. Але часу залишається все менше і менше. Так спокійно, ми встигнемо.

Вже на вулиці ми довго йшли різними вуличками, в повній тиші. Якщо нас і зараз слухають, це напевно викликає деякі підозри. А мені це не подобається, на кону стоїть життя мого брата. Але порушити тишу, мені важко наважитись. Адже бачу який чоловік напружений і злий. Він щось шукає, але найти йому не виходить.

Доки ми нарешті не доходимо, до старенького будинку і зупиняємось. На вигляд він повністю закинутий, зроблений із дерев'яних балок. Колись будинок був дуже затишним, цікаво для чого ми сюди прийшли.

Стас знаходить ключ від хвіртки, здається це місце йому дуже знайоме. Ми підходимо до дверей, і він на хвилину зупиняється. Прикладаючи до них долоню і заплющує очі. Я досі мовчу, але сказати хочу багато. Розумію, що можу нашкодити. Але коли ж ми поговоримо. Та я терпляче чекаю.

Зайшовши в середину, я зрозуміла що права. Тут давно ніхто не живе. Багато павутиння і пилу. І у мене виникає все більше запитань. Для чого ми тут?

Але ми йдемо далі, ну як ми, Стас йде, а я тихенько за ним. На стінах дуже багато фотографій якоїсь пари. А також маленького хлопчика, але через пил їх погано видно.

Ми заходимо в кімнату, і на Темному починає пищати годинник. Він його знімає і залишає там. А ми йдемо геть. І ради цього ми прийшли сюди, напевно так він дізнався за жучок. Але розмовляти мені ще заборонено, тому я знову чекаю. Сама не знаю поки на що саме.

Ми покинули будинок, закривши все і пішли протилежну сторону автомобіля.

- Можемо говорити - я бачила що він став пригніченим.Те що на годиннику щось було, його сильно засмутило. Він намагався скрити емоції, але я на підсвідомому рівні це відчувала.

- Що будемо робити? Мені дали сімдесят дві години, але часу вже менше. І ми приїхали сюди, щоб що? - моє хвилювання відчувалось в кожному моєму слові. Мені потрібно знати план дій. Він на мене не дивився просто йшов поруч.

- Щоб поговорити. На годиннику був жучок , який показував йому моє пересування. Нам зараз потрібно зустрітись з одним чоловіком, ми з ним обговоримо на одинці. А потім повернемось по годинник і поїдемо поїмо. - частину я зрозуміла, він хоче поговорити так щоб наглядач не здогадався.

- Ти знаєш хто це ? - це питання мене хвилювало найбільше.

- Знаю. І на цьому все. Завтра зранку коли ти будеш у душі, я буду говорити телефоном і тримати у руках флешку. Потім я її заховаю у одну із тек, вона буде зеленою, але ти дивись усі. А далі будемо діяти по ситуації.І так ти маєш не помітно для мене підслухати розмову . - ну ніби нічого важкого, від його спокійного тону впевненість що у нас все вийде велика.

- Якщо це був жучок який передавав дані місцеперебування, то чому ми весь час мовчали? - чоловік зупиняється і обертається до мене. Я зустрічаюсь з синіми мов море очима, у них я бачу тільки холод. Знову. Але відірвати його не можу, мене наче затягує все глибше, і мені це не подобається.

- Щоб ти менше говорила, мені потрібно було подумати. А зараз ми теж будемо йти мовчки. - тон спокійний, але такий наказний, що не послухати важко.

Та мене трохи засмутило, те що він не хоче зі мною розмовляти. Так я розумію, що він дорослий чоловік між нами тринадцять років різниці. І ми зовсім чужі люди, але все-таки як дівчині мені стало образливо.

Тому далі я мовчала, тепер вже принципіально. Мене гріла думка із середини, що вже завтра цей кошмар завершиться. Я передам флешку і ми втечемо як найдальше. У мене є деякі збереження, тому на перший час скоромного проживання нам вистачить.

На одній із лавочок парку у який ми прийшли. Сидів світловолосий чоловік, років сорока. Обличчя розглянути у мене добре не вийшло.

Ми зупинились за дві лавочки до нього.

- Ти побудеш тут. І без дурниць, якщо хтось подзвонить або напише.Підходиш одразу ж до нас. Все зрозуміло ? - Я бачу який Стас напружений, він також хвилюється. І я розумію що напевно не довіряє зараз нікому, тому киваю і сідаю на лавочку.

Поки вони обговорюють справи, я насолоджуюсь природою. Заплющивши очі, я повернулась обличчям до сонечка. Легенький теплий вітерець, ніжно торкався моєї шкіри. Викликаючи приємне відчуття. На секунду дозволяю собі розслабитися і не думати, про майбутню ніч.

Я так занурилась у свої думки, насолоджуючись цим моментом спокою і свободи. Що не помітила Стаса, який стояв і спостерігав за мною.

- Ходімо - він жестом показав мені йти вперед.

Ми знову йшли мовчки всю дорогу до авто, і поки заходили по годинник. Я мочала, тому що не хотіла розмовляти і злити.

По дорозі у кафе та й за столиком, ми не промовили ні слова. Стас сам замовив нам їду, яку ми вже хвилин п'ятнадцять мовчки їмо. Тільки він час від часу, відповідає комусь на повідомлення. Та хвилювання за майбутню ніч, не давала і секунди мені спокою. Тому я вже не витримала тиші.

- Що буде у ночі ? Якщо ти знову посмієш до мене доторкнутись ...- та я не встигаю договорити, адже мене вже спопеляють сині очі.

- І що буде? Закричиш попелюшко ? Тоді не побачиш братика - він сказав це так спокійно, йому справді байдуже на нас. Мені захотілося провалитись під землю, адже мені сподобався поцілунок.