Затемнення - Стефані Маєр
Читала й уникала дивитись на себе у видовжене дзеркало.
Аліса розчісувала моє волосся повільними ритмічними рухами.
— Алісо, досить, — промовила я блякло. — Я хочу повернутись у Ла-Пуш.
Скільки годин я прочекала, доки Чарлі нарешті покинув будинок Біллі, щоб я отримала змогу побачити Джейкоба? Кожна хвилина, поки я не знала, чи ще дихає Джейкоб, чи вже ні, здавалась мені вічністю. І ось, коли мені нарешті дозволили поїхати і переконатися на власні очі, що Джейкоб живий-здоровий, час сплинув так швидко! Я відчувала, що ось-ось задихнусь, доки Аліса телефонувала Едвардові й наполягала на тому, щоб ми продовжували притримуватись легенди про ночівлю в гостях у Калленів. Тепер це все здавалось мені таким несуттєвим…
— Джейкоб і досі не отямився, — сказала мені Аліса. — Карлайл або Едвард зателефонують, коли він прокинеться. Та й у будь-якому разі тобі спочатку потрібно зустрітися з Чарлі. Він був у Біллі й бачив Едварда та Карлайла, він знає, що вони повернулись із походу. І він неодмінно щось запідозрить, якщо ти не повернешся додому найближчим часом.
До тої миті я вже вивчила свою легенду напам’ять.
— Мені байдуже, я хочу буди поряд, коли Джейкоб отямиться.
— Зараз ти повинна подумати про Чарлі. В тебе був довгий день — вибач, я знаю, що це нічого не змінить, але все одно це не означає, що ти можеш уникати своїх обов’язків, — Алісин голос був серйозним, майже докірливим. — Зараз важливіше, ніж зазвичай, щоб Чарлі залишався в безпечному невіданні. Спочатку виконай свою роль, Белло, а потім роби все що заманеться. Бути членом сім’ї Калленів означає бути відповідальною.
Звісно ж, вона мала рацію. І навіть із цієї самої причини — причини, яка важливіша за весь мій біль та почуття провини, — Карлайл ніколи б не вмовив мене полишити Джейкоба, притомного чи ні.
— Їдь додому, — наказала мені Аліса. — Поспілкуйся з Чарлі. Понови своє алібі. Не примушуй батька хвилюватися.
Я різко підвелася, до ніг миттю прилила кров, було таке відчуття, що мене водночас колють тисячі мікроскопічних голочок. Очевидячки, я занадто довго сиділа незворушно.
— В цій сукні ти маєш запаморочливий вигляд, — провуркотіла Аліса.
— А? Так… е-е-е… дякую тобі за одяг, — промимрила я швидше з увічливості, ніж зі справжньої вдячності.
— Тобі потрібні докази, — промовила Аліса, її очі були невинними та широко розплющеними. — Що за поїздка по покупки без, власне, покупок? До речі, сукня і справді тобі личить.
Я кліпнула очима, не в змозі згадати, в що саме Аліса мене вдягла. Я не могла зосередити думки на чомусь одному навіть на кілька секунд, вони розбігались, як таргани від світла…
— Белло, з Джейкобом усе гаразд, — промовила Аліса, з легкістю відганяючи мою попередню думку. — Не треба квапитися. Якби ти знала, скільки додаткового морфію Карлайл уколов йому — незважаючи на те, що його тіло, маючи високу температуру, спалює ліки дуже швидко, — ти б знала, що він іще «трохи» побуде у відключці.
Принаймні йому не боліло. Поки що.
— Може, є щось, про що ти хочеш поговорити, перш ніж підеш? — співчутливо додала Аліса. — Певно, події сьогоднішнього дня трохи тебе травмували.
Я знала, що саме її цікавить. Але в мене були зовсім інші запитання.
— Я також буду такою? — спитала я Алісу пригніченим голосом. — Я також буду, як та дівчинка Брі там, на галявині?
Було багато речей, про які мені варто було б поміркувати, але я ніяк не могла викинути з голови її, перволітка, чиє життя вмить, так раптово обірвалось. Її обличчя, перекошене від бажання моєї крові, стояло в мене перед очима.
Аліса погладила мою руку.
— В кожного це трапляється по-різному. Але щось схоже… так, буде.
Я мовчала, намагаючись уявити.
— Це минеться, — пообіцяла вона.
— Як швидко?
Вона знизала плечима.
— За кілька років, може, менше. В твоєму разі все взагалі може відбуватись інакше. Я ніколи не зустрічала когось, хто б вирішив перетворитись на власне бажання. Буде цікаво подивитись, як перетворення подіє на тебе.
— Цікаво, — повторила я.
— Ми оберігатимемо тебе від проблем.
— Я знаю це. І вірю вам, — мій голос лунав монотонно, беземоційно.
Чоло Аліси зморщилось.
— Якщо ти хвилюєшся за Едварда та Карлайла, я впевнена, з ними нічого не трапиться. Мені здається, Сем починає довіряти нам… ну, принаймні довіряти Карлайлу. Це вже непогано. Уявляю собі, яка там була напружена атмосфера, коли Карлайлові довелось наново ламати Джейкобу кістки…
— Будь ласка, Алісо.
— Вибач.
Я зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтись. Джейкоб почав занадто швидко відновлюватись, і через це деякі його кістки зрослись неправильно. Він був непритомним, але мені все одно було важко про це думати.
— Алісо, а можна, я тебе про дещо запитаю? Стосовно майбутнього?
Вона несподівано насторожилась.
— Розумієш, я не можу бачити всього.
— Я взагалі-то не про це. Але ти все ж таки бачиш моє майбутнє хоч іноді. Тоді як ти гадаєш, чому на мене не діють здібності інших? Наприклад, Джейн не може на мене впливати, і Едвард, і Аро… — перелік моїх питань урвався разом із тим, як понизився рівень цікавості. Інтерес розтанув сам собою, він швидко змінився нагальнішими хвилюваннями.
Проте Алісі мої питання здались цікавими.
— Але, Белло, Джаспер здатен впливати на тебе так само, як і на будь-кого іншого. Ось у чому відмінність, розумієш? Джасперові здібності впливають на твоє тіло фізично. Він здатен заспокоїти твою нервову систему або збудити її. Це не ілюзія. І я також бачу видіння певних подій, а не причин і не думок, що стоять за рішенням поводитись так чи інак. Це поза розумом, не ілюзорно, а реально, чи принаймні це один із варіантів реальності. А ось Джейн, Едвард, Аро та Деметрі втручаються в мозок. Джейн створює лише ілюзію болю. Насправді вона не завдає тобі шкоди, ти лише думаєш, що відчуваєш біль. Белло, ти мене розумієш? Всередині свого мозку ти в безпеці. Ніхто не може дістати тебе там. Не дивно, що Аро так хоче знати, якими здібностями ти володітимеш у майбутньому.
Вона подивилась мені в обличчя, щоб знати, чи розумію я логіку її пояснень. Чесно кажучи, всі її слова злилися в суцільний потік, склади та звуки втратили своє значення.
