Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Часом мені здається, що я у світі, мов той хлопчак, котрий перетяг через дорогу шворку, а сам засів у кущі й дивиться, що з того вийде. Люди йдуть і перечіпаються, а він з того радіє, аж заливається з утіхи. Це, можливо, мій гандж, і я усвідомлюю його. Сміюся, бо ті дурні недобачають у сутіні шворки і так кумедно через неї сторчують. Ні, я не янгол, але лиха в цьому світі великого не несу. Я тільки радію на його безрозум, і це дивним чином підносить мене над людьми. Адже вони, ніби хробачки, вовтузяться в сліпому змаганні й боротьбі. Мені хочеться закричати в той мурашник: «Гей, ви! Бийтеся, метайтеся, раньте й убивайте одне одного, колобродьте, змагайтеся й боріться! Я не хочу брати участі в цьому всьому!»
Аж трушуся, пишучи ці слова. Такі напливи злості, ба навіть люті й утішної лихоємності, відчуваю не завжди. Це короткотривалі спалахи в мені, але з ними годі впоратися. Це щось привнесене в душу мою, але воно існує. Знаю про це й не ховаюся. Мені часом здається, що моє лихоємство – результат недолугого виховання, що його дав мені батько.
Він учив бути білою вороною, а вже це до чогось зобов'язує. Це приносить зайві утруднення – така людина не може бути блага! Буде завжди самотня, невдоволена, а коли так, душа її сутінком повиватиметься…
Я втомився. Притому так, що не хочу дописувати цієї історії. Сиджу, заплющивши очі, й уявляю її. Хай вона допишеться в уяві моїй, так теж можна творити «Чорну книгу». Не один із нас це потайки чинить, і ніхто в таких не кидає каменем. Я не сподіваюся, що ця книга воздається мені добром. Доля її – все-таки колись згоріти. Є щось закономірне в тому, що такі книги горять. Але ні, це говорять у мені зайва перевтома й та незбагненна роздратованість, котра раптом мене пойняла…
Минуло кілька днів, я прочитав ці слова й розсміявся. Дивна сила, бува, на нас находить, дивні настрої й химери нас звойовують, чомусь завжди ставимо ми наріжним каменем сумління. Це щось таке давнє, нагадане й, мені здається, ілюзорне. Ні, є світ, люди, життя, а всі накладки ума – тільки свідчення хворої душі…
Генерал-губернатор тим часом розширив грабіжницьку діяльність. Позичав гроші у поміщиків і в купців-євреїв. У лавках усі продукти й речі брав тільки в кредит, водночас давав зрозуміти, щоб кредитори й не намагалися вимагати своїх грошей назад, коли не хочуть неприємностей. На те лавочники, не вимагаючи боргів, однодушне відмовилися давати товари губернаторові безготівкове. Знайшлися сміливці, які відмовили його превосходительству і в кредитах. Це були брати Цішковські, що жили в чималому домі на Велико-Бердичівській. Губернатор на те тільки розреготався. Товари він почав оплачувати, а на братах вирішив помститися. Шостого травня в близнюків був день народження. З'їхалося безліч гостей, а в розпалі веселощів лакей Цішковських уручив іменинникам на таці листа.
– Панове, панове! – закричав розпачливо один із близнюків. – Тут якась провокація!
Стояв серед тлуму гостей, тримаючи у тремтливих руках принесеного листа, в той час, як другий брат схвильовано бив у долоні, вимагаючи тиші. Лист був од якогось польського емігранта, і зміст його, який Цішковський тут-таки оголосив, уразив гостей: ішлося про політичні конспірації, в яких начебто замішані були брати.
– Закликаємо всіх за свідків, – крикнув один із Цішковських, – що ми ніде і ні в чому не замішані.
Але в цей час у передпокої вже дзвонив дзвоник. У вітальню вскочив задиханий становий пристав.
– Тут одержали з-за кордону листа! – крикнув він. – Ану, віддайте!
Цішковські заговорили й замахали руками. Вони оточили станового і щось хотіли йому пояснити, а що балакали в два голоси, то становий з того нічого не розібрав. Тоді заговорили, оточивши поліцейського, гості. Вони також галасували й махали руками і теж хотіли щось оповісти. Тим часом у двері уже входили справник і жандармський офіцер. У залі зависла тиша. Всі кинулися по кутках, а дехто почав пробиратися до дверей, щоб вислизнути. Брати стояли бліді й перелякані.
– За розпорядженням генерал-губернатора ви заарештовані! – крикнув жандармський офіцер. – Прошу йти за мною!
Цішковських відвели в тюрму, а вночі до них несподівано з'явився фактор і запропонував заплатити за свою волю сто тисяч карбованців. Брати однодушне відмовилися: заплатити таку суму значило для них піти жебраками.
Вони ще сиділи в тюрмі, де їх допитували, морили голодом, потім годували оселедцями й не давали пити, коли в Житомирі з'явився Амбросій Іванович Третяк. В ув'язненні він почорнів і висох, очі його вже не палали, як вуглики, а були пригашені, а коли побачив свою також змарнілу половину і квітучих, аж прискали всі здоров'ям, чотирнадцятьох своїх синів, сльози покотилися йому з очей.
– Господи боже! – сказав він, обіймаючи Катерину Михайлівну, яка, уздрівши свого воскреслого чоловіка, ридала, ніби дитина. – За що така кара на мене, бідного! Хіба за те, що був я завжди чесний!
– Кара тобі за те, що виявився наївний, – сказав, заходячи в дім, Микола Платонович Біляшівський. – Кара за те, що дозволив ад'ютантові великого князя обвести себе довкола пальця, хоч я попереджав – скрізь вороги.
Але говорив все це Микола Платонович добродушно. Він сів на стільця, розставив ноги, бо йому заважало черевце, і поставив між коліна палицю.
– Радійте, Амбросію Івановичу, радійте, – сказав, утираючи сльозу із ока, – радійте, що вам добре повелося, бо що буде далі, сам бог знає.
На ті слова повернулося до нього шістнадцятеро перестрашених облич, чоловік, та жінка, і всі оті діти – кожне з них тримало в затиснутому кулачку по гостинцю і вже починало вірити, що всі їхні злопригоди завершилися.
– Але про це ми поговоримо, Амбросію Івановичу, на самоті. От послухайте поки що про братів Цішковських.
Він оповів про братів і про те, що генерал-губернатор вимагає від них уже сто п'ятдесят тисяч карбованців, і що тим озлобив супроти себе місцеве дворянство і купецтво – хто зна, може, невдовзі проб'є і його, тобто генерал-губернатора, смутний час.
Усе це оповів Микола Платонович голосом спокійним, навіть байдужним, при цьому дивився на родину Третяка вицвілими добрими очима, в яких поблимувала й жаринка; виглядав він у цей день старішим, ніж звичайно, а голос мав тихий – може, це осінь на нього подіяла? Хто зна, може, по дорозі сюди залетів до нього в карету один і другий жовтий листок, і, розглядаючи їх, подумав Біляшівський про марнотність світових пристрастей. Він і справді таке помислив, але вже тут,
