Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
«А що, коли й цьому дати під зад?» – раптом подумав генерал-губернатор, і ця думка його по-своєму втішила.
Підійшов до вікна, заклав руки за спину, сперся круглим животом-кавуном об підвіконня і задивився на вулицю, по якій не їхав як завжди, а йшов з дивним прискоком, весь час озираючись, применшений од погляду згори і вже зовсім жалюгідний його супротивник. Стояла ясна погода, від Миколи Платоновича на хідник падала коротка тінь; його превосходительство зволили примружитися, і йому здалося, що та тінь схожа на його всюдисущого фактора.
– Станьте його тінню, – наказав, – і не спускайте з нього ока ні вдень, ані вночі.
Але це говорив сам собі, бо фактор із кімнати щез, і справді ставши тінню Миколи Платоновича, вчинив він це з чудовою похопливістю. Губернатор подумав, що турбуватись йому особливо не випадає, через це він підійшов до секретного сейфа, вийняв звідти пляшку з найліпшим французьким коньяком і, наливши срібну чарочку, не без задоволення ковтнув, перед тим трохи потримавши в роті. Він налив другу чарочку і притулив її до губів. Удихав тонкий аромат, а тоді повільно почав ту чарочку перехиляти. Коньяк потік йому в рота тоненькою цівочкою, і він скерував її в горло, стежачи, щоб цівочка не тоншала й не грубшала…
І йшов по вулиці колишній старший радник, який, можливо, мав тінню губернаторового фактора, а може, я перебільшую, приписуючи тому фактору свої властивості – хто його зна! Дописав до цього місця, й перо моє спинилося, і відчув я невпевненість, бо стало на серці незатишно-голо. Ходила біля мене й навколо дому ніч, і тільки свічка виїдала на столі жовте коло (як було не згадати тут свого предка Іллю і той момент у його житті, коли навідувалася смерть); у тому колі лежала книга з чорними значками літер на сірому полі, лежали мої руки й відкинуте набік перо. Що чорного в цій історії і хто з моїх персонажів чорніший?
Старший радник зібрав свій маєток не набагато ліпшим шляхом, яким збирав його губернатор. Але старший радник був трохи й інакший: брав, що йому давали, і ніколи нічого не вимагав. Рука його, пишучи доноса на генерал-губернатора, була тверда. Він сидів, як оце я, у світлому колі, створеному свічкою, сидів, не встаючи, цілу ніч, переробляв, переписував. Ніколи так пильно й старанно не працював, бо ніколи не бував такий зганьблений. Здається, не тільки пропалі десять тисяч стукали йому в груди, а й згадка про дітей Амбросія Івановича Третяка – це додавало йому нової сили й завзяття. Часом уставав, ходив сюди-туди кімнатою, тягаючи за собою чорну й кудлату тінь, а десь там, у ночі, за вікном перетворивсь у сову чи сича губернаторський фактор, сидів на гілці дерева, моторошно поблимуючи на освітлене вікно, а коли те світло надто його дратувало, кидав у ніч іржавий, хрипкий і розпачливий погук. І той погук летів над заснулим містом, стьобав його, і не одні очі від того розплющувались і думали про нещастя, які їх чекають, молилися до темряви, зір ясних і неба, просили забрати з ночі лихого призвісника. Тоді пугач на гілці затихав, надиблював пір'я й дивувався з людської марновірності, адже прийшов він у це місто тільки для того, щоб дивитися на єдине вікно, що не хоче гаситися, це турбувало його і змучувало – не міг угадати його сокровенної таємниці. Микола Платонович також чув той розпачливий погук, він зупинявся й зупиняв свою тінь, прислуховувався і, як усі марновірні, починав сумніватися. Але це не могло довго тривати, бо знову озивалося в його грудях щось подібне до цього стогону – кидався до столу, бурмочучи філіппіки доносу:
– Донос – це найбільший винахід упосліджених. Це крик серед ночі, і крик недаремний. Це сила кволого й боязкого, а може, навіть вищий її вияв. Донос – це меч у руках, з яких забрано меча справжнього, донос – це втіха самотнього злочестивця і несправедливо ураженого. Завдяки доносам сильні світу цього керують державами й тримають у послушенстві тисячі тисяч. Хо-хо! – казав Микола Платонович. – Я не такий убогий, щоб не обійтися без служби, але я настільки убогий, що не обійдуся без доносу…
Раптом зупинився й почав прислухатися, чи все тихо в домі. Все було тихо, слуги спали, а під вікном співав цвіркун. Під вікном сидів і фактор губернатора, а може, фактор фактора – сидів і слухав ніч. На лоба йому осідала роса і змочувала йому сухі од хвилювання вуста. Вряди-годи прикладався оком до освітленого кутика шибки й бачив велике усміхнене обличчя Миколи Платоновича Біляшівського, помолоділе від пристрасті й натхнення.
Але Микола Платонович насправді не відчував натхнення. Був радше бухгалтером та рахівником і кидав на рахівниці генерал-губернаторські гріхи, й гадки не маючи, що під його вікном іржавіє від роси фактор чи фактор фактора. Мав погідну втіху на серці, і я розумію його стан, бо й сам відчуваю втіху, коли доводиться щось записувати в цю книгу. Через це я легко переселяюся з цієї ночі в оту, до Миколи Платоновича Біляшівського, і стаю в такий спосіб його кошлатою тінню, що лягає на підлогу та стіну, я підказую йому слова, які має записати в донос, водночас я ж таки матеріалізуюся в того-таки фактора за вікном; мені любо від своєї троїстості, бо в такий спосіб своєрідно поширюю себе у світі. Мені хочеться прочитати таємну мову душ сотень людей, і я це справно чиню. Але мене й неспокій обійма: навіщо всі оці, з великою віддачею, накладки? Навіщо мені не досипати ночей, навіщо плету оцю плетеницю слів? До кого вона й для чого? Хто мій правдешній керівничий у цих справах, та чи й треба мені про це знати? Може, досить віддатися на волю хвиль, що підхоплюють мене й несуть? Заплющую очі й бачу, як усе це відбувається, чую голоси, розмови – дивна історія оживає в мені, наче точиться перед моїми очима нитка. Так відчуваю я своє «зараз», бо «зараз» – це той момент, який мене полонив…
– Зачиняйте за собою двері, – сказав Біляшівський, коли Третяк переступив уранці його поріг. – Тепер треба і власних слуг стерегтися.
Третяк сів навпроти свого воєначальника – був єдиний його підлеглий і мав виконувати функції цілої армії.
– Чи не стежив за вами хто на вулиці? – спитав Біляшівський.
– Стежив, – просто відказав Амбросій Іванович. – Таке щось мале й плюгаве.
– За мною нюшать також, – задоволене сказав Микола Платонович. –
