Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Чи йшов би я через мости? – всміхнувся Третяк.

– Тому вони й чіпляють до мене й до вас хвоста. Найліпше було б послати з доносом когось третього.

– Це повинен зробити я, – твердо сказав Третяк.

– Та й третього у нас нема, – мовив Біляшівський і почав міряти туди й сюди покій. У цей час до кабінету його дверей безшелесне підпливла тінь і приклала вухо до замкової щілини.

– Зараз стіни мають вуха й очі, – сказав колишній старший радник.

Вони зирнули на стіну й побачили, що з неї справді виросло кілька вух, а кілька очей пильно, з прижмурцем їх розглядають. Одне вухо виростало, як гриб, із замкової щілини дверей, а кілька пар очей було наліплено, наче прикраси, на скло вікна. Зі стелі звисав канделябр, і свічки на ньому також вивершувалися людським оком, а на кожній кришталевій привісці моталося по вуху. Біляшівський зирнув на стільця, на якого збирався сісти, і йому здалося, що це не стілець, а людина, перелита в стілець, – розставила руки, щоб схопити його, коли зважиться сісти.

– Щось мені таке чудне маячить, – сказав Амбросій Іванович.

– А ви не випивали вчора ввечері? – гостро спитав головнокомандуючий.

– Та як же воно не випити, Миколо Платоновичу, – винувато озвався Третяк.

– Я на вас серця не маю, – мовив Біляшівський, – бо вчора також не втримався.

Озирнувся й підійшов до дверей. Розхилив різко, але там нікого не було. Тоді підійшов до одного й другого вікна й пильно роздивився.

– Захворійте, – наказав коротко. – Пришлю до вас лікаря… свого приятеля…

Чутка про те, що Третяк смертельно захворів, миттю рознеслася по місту, поширювали її в першу чергу всі чотирнадцятеро хлопців Амбросія Івановича. Дружина його ходила заплакана і стуманіла, бо повірила в чоловікову хворобу, прибув приватний лікар, а по тому навідував їх удень і вночі, вислуховував хворого, давав якісь ліки, по які навіть не посилав до аптеки, і скрушно похитував головою. Третячиха страх як боялася лікарів, через це не осмілилася розпитатися про чоловікову хворобу, а сам Амбросій Іванович на її несміливі питання тільки вирячував безтямно очі. Діти дивилися на лікаря ще з більшим ляком і щоразу, коли той виходив, намагалися й собі вислизнути з хати, бо мати починала тихо й жалібно поскиглювати й лити гарячі сльози. Раз навістив хворого й Микола Платонович. Він під'їхав до будинку Третяка в екіпажі, а зайшовши, довго не затримувався. Залишив жінці гроші, погладив по кучмі одного й другого шабайголову, що крутилися по хаті, зацікавлені цим візитом, посидів біля ліжка хворого і щось йому спробував сказати – того ні жінка, ні діти не змогли розчути, – вони тільки відчули, що ті слова були неабиякі, бо на них одразу ж розплющилися очі хворого, блимнули і знову сховалися, а Микола Платонович пішов із хати, на ходу втираючи око величезною носовою хусткою. Він сів у карету й пильно роздивився навколо: поблизу не уздрів нічого підозрілого. Тоді наказав кучеру повезти його до знайомого поліцейського чиновника, з яким часом грав у карти і завжди з таким результатом, що не був ображений сам та й не ображав чиновника. Цього разу поліцейському він програв.

– Знято? – спитав у поліцейського чиновника, і той мовчки заплющив очі.

Селянську одежу Третяк роздобув раніше, тож наступної ночі, коли поснули діти, він розбудив жінку, налякавши її до смерті, адже був уже переодягнений, і наказав їй мовчати, коли розпитуватимуть, де він подівся, – вражена жінка так і не спромоглася спитати, а куди і на скільки він збирається діватися.

– Задля тебе й дітей наших стараюся, – мовив загадково колишній стряпчий і зник.

Не пішов на жоден із трьох мостів, а перебрів через Кам'янку біля Замкової гори, відтак подався через Мальованку. Біля села Кам'янки чекали його готові перепряжні коні, і Третяк благополучно подався в дорогу, без пригод досягши Бугу, який і був межею влади волинського генерал-губернатора.

Фактор приніс цю новину його превосходительству, тремтячи, як осиковий листок. Губернатор побагрянів і вліпив фактору ляпаса по одній щоці, а той, як християнин, смиренно підставив другу. Губернатор приклав пухку ручку й до тієї, очевидно, не бажаючи суперечити християнським заповідям. Він побагрянів ще більше, аж посинів, і з рота йому покотилися слова, в яких не вимовлялося правильно всі сімнадцять звуків – факторові при цьому здавалося, що його принципал булькоче, як закипілий чайник. Через це він зважив за краще якнайшвидше залишити гостинний губернаторський кабінет, але ззаду на нього наскочив розлючений червоний звір і вправив йому такого носака, що фактор його превосходительства змушений був відчинити двері лобом, а в передпокої впасти на всі чотири. Так закінчилася його кар'єра наближеної особи його превосходительства. Відтоді він зник із міста, через що почали балакати, що той фактор насправді був дияволом – типовий зразок людського марновірства.

Генерал-губернатор часу не гаяв. Одразу ж спорядив за Третяком погоню, водночас виславши і швидкого кур'єра до свого брата, ад'ютанта великого князя Костянтина Павловича, просячи відвернути грозу. Погоня, а її очолював поліцейський чиновник, з яким невдовзі перед тим Біляшівський знову грав у карти і знову програв, повернулася з порожніми руками, але кур'єр виконав доручення справно, і пан ад'ютант устиг до приїзду у Варшаву Третяка розпорядитися, щоб йому дали знати про прибуття з Волинської губернії особи невисокого зросту, чорної, худої, в окулярах, яка може носити таке-то прізвище й добиватиметься до великого князя.

Генерал-губернатор у цей день, коли приїхав у Варшаву Третяк, був спокійний. Узяв позичку в одного із поміщиків у десять тисяч карбованців і через це решту дня задоволено муркотів тільки собі відомий мотив, а ще підходив до дзеркала, підморгував сам собі й пильно обзирав власні, жіночої форми, брови. Щоб привести їх до належного вигляду, вищипав з однієї й другої по вісім волосин і залишився задоволений. Прибувши у свій особняк, він наказав нікого до себе не пускати, щільно зачинився в кабінеті й майже до півночі рахував гроші, яких у банк ніколи не здавав, а завжди ховав при собі у хитро влаштованих сховках. Для цього мав коробки, виготовлені відповідно до розміру кожної асигнації. Сховком для золотих монет став гіпсовий бюст його імператорської величності Миколи Павловича, отвір для того хитро був замаскований у вустах його величності. Для срібної монети він тримав фігурку німфи, а мідної не збирав. Рахував тільки гроші паперові, про кількість монет волів лише здогадуватися, що приносило йому