Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко
Інші громади в Канаді і США так і не змогли оформитися в конфесію української Рідної Віри послідовників Волхва Шаяна, хоча і серед них є окремі визнавці язичницького напрямку. Серед них цікавою особистістю є Зорян Рекуха: він листувався з Володимиром Шаяном, якого вважав своїм духовним батьком, займався індійською йогою та поезією, присвятив кілька своїх поетичних творів Волхву Володимиру. І нині в своєму поважному віці він не складає зброї, роз’яснюючи сутність Рідної Віри і шкідливість монотеїстичних “реформ”. Таким же палким прихильником і жертводавцем Рідної Віри є Михайло Семенець.
У Європі також були відомі пропагандисти Рідної Віри: Микола Скрипник та Борис Ребіндер (Голландія, Франція). Обидва багато писали про Рідну Віру, зокрема дослідження Велесової Книги [376; 363. 42–56]. Найбільше долучився до цієї праці Микола Скрипник, завдяки якому були віднайдені в різних країнах світу і опубліковані архіви Ю. Миролюбова з текстами Велесової Книги. Нині саме ці матеріали вважаються єдиним джерелом для дослідження цієї пам’ятки [98].
В Австралії також живуть українці, прихильники язичницької концепції Рідної Віри, відновленої Волхвом Шаяном, однак вони теж не оформлені конфесійно: Володимир Літинський з дружиною Оріяною, Іван Головацький, Марія Лукеш, Федір Габелко та інші. Зокрема, Володимир Літинський, роздумуючи про шляхи Відродження Віри Предків, писав: “Я не раз ставив собі питання, чому Лев Силенко, замість штучно створеної назви “рунтато”, не відродив нашої прекрасної праісторичної назви волхв?” [247]. Молодше покоління української еміграції в Австралії, так само, як і в Канаді, не продовжує традицію Рідної Віри.
В Англії та Німеччині також живуть поодинокі українці прихильники Відродження Рідної Віри, але вони теж не утворюють громад. Всі вони підтримують зв’язок з Київською Громадою “Православ’я” та з Релігійним центром ОРУ в Києві, передплачують язичницький часопис “Сварог”.
ІV. 7. Сучасний стан відродження Рідної Віри в Україні
Ідеї відродження Рідної Віри проникли в Україну разом з національним піднесенням на початку 90-х років. Першим поштовхом до переосмислення християнського минулого стало повідомлення “Літературної України” про те, що ніби-то існують десь в Канаді язичницькі громади Рідної Віри. Для декого з українців цього було достатньо, щоб включилася генетична пам’ять. Інакше я не можу назвати цей процес, який нині не піддається раціональному аналізу.
Я не тільки як релігієзнавець, але і як живий свідок та учасник цих подій, очевидно, маю право описати їх у своїй праці. У той час національно свідома інтелігенція шукала шляхів до відродження автокефальної церкви, вважаючи її “своєю”. І тут, як грім з ясного неба, усвідомлення того, що у нас була справді своя власна віра, Рідні Боги, яких ми колись давно, хай навіть з примусу князя Володимира, зрадили... Паралельно з цим, у суспільстві відбувалась інтенсивна “релігійна обробка” українців біблійними подарунками, якими був завалений офіс Народного Руху України. Ці Біблії безкоштовно роздавалися всім, хто хотів прилучитися до “слова Божого”.
Однак, читання недавно ще “забороненого плоду” викликало сум’яття: якщо це писання було колись недоступне для пересічного громадянина, то тепер у читачів виникало сотні запитань. Найперше, що викликало сумнів – так це юдейське наповнення “суперкниги”. З кожною сторінкою занурюєшся в абсолютно чужий юдейський світ, з відверто “не нашим” менталітетом, де патріархи “богообраного” народу з їхніми приземленими проблемами і ницими почуттями вже через кілька сторінок починають викликати якщо не огиду, то принаймні алергію... Книга перестає бути “святою”. Натомість приходить гіркота і почуття тисячолітньої облуди, якою обплутано світ. Для багатьох з нас це був справжнісінький шок. Але у мене особисто не було спустошення, була віра в те, що існує щось вище, рідне, чого ми не знаємо чи давно забули... Так з’явилось прагнення згадати Рідного Бога і помолитися біля його старовинного кам’яного образу, століттями намоленого нашими предками. Ми вже були готові до читання праць В. Шаяна.
І нині, коли комусь дуже хотілось би “не зачіпати” християнство, я не можу обминути цей, власне найголовніший, етап становлення язичницького світогляду моїх сучасників. Бо без усвідомлення цього підступного тисячолітнього обману, людина не може стати рідновіром. Це усвідомлення з’являється тільки ціною такого особистісного переживання і переосмислення всієї історії християнства, коли розкривається правдивий погляд на те, що сталося з нашим світоглядом, коли людина вже не в змозі миритися з таким станом речей і залишатися в рабському стані.
Праці Володимира Шаяна, з якими я познайомилась у Товаристві української мови ім. Тараса Шевченка, стали першим дороговказом [529; 521; 523]. Це було великим духовним відкриттям – виявилося, що цей прорив уже зроблено. Сам Шаян писав, що йому вистачило “кількох ночей духової боротьби” для усвідомлення цього Шляху. Я не вагалася, я вже була язичницею всією своєю сутністю і всім своїм єством. Тепер треба було позбутися християнських стереотипів, які закладалися в мою свідомість десятиліттями. Процес відбувався швидко: читання Біблії, книги Шаяна “Віра Предків Наших” і Силенкової “Пероцінки духовних вартостей”, яка потрапила в Україну раніше, ніж його “Магавіра” [414]. Все розклалося в логічний ланцюг. Сумнівів не було – треба відроджувати Рідну Віру в усій її автентичній багатогранності. Великий жаль викликали писання Лева Силенка і його сакралізація себе як “пророка Дажбожого”: цей сором і тепер проймає мене всякий раз, коли хтось назве мене “рунвісткою”. І нині я, при всій моїй повазі до друзів-рунвістів, відверто стверджую, що силенкіянство – хибний напрям! Якби Л. Силенко залишив тільки свою “Переоцінку духовної вартості”, це було б великим благом. Але “Магавіра”, на мою думку, значно знизила його роль у відродженні Віри Предків. Однак, скільки людей, не замислюючись, підуть за монотеїзмом новоявленого “пророка”! Як слушно застерігав В. Шаян: “Не уживайте слова пророк легковажно. Це важке слово. Воно обернеться проти вас, лжепророки, що хочете повести народ манівцями чужих ідей і ідеологій” [521. 530].
Вже створювалися поодинокі громади РУНвіри. Я вела гострі дискусії з їх лідерами, показувала праці В. Шаяна – марна справа! Монотеїзм в’ївся в голови пересічних, поки що поодиноких, адептів рунвізму, які не хотіли нічого знати про багатобожжя, а важезна “Магавіра” манила їх до себе як магнітом. Її постійно завозили та присилали в Україну, а далі почали масово видавати й інші книги та статті Л. Силенка (це було схоже на своєрідний добре профінансований месіанізм). А у нас, окрім праці Шаяна (з невеликого тиражу якої нам дісталося усього 15 примірників), є величезна кількість важкодоступних неопрацьованих фольклорно-етнографічних джерел, які треба ще вивчати, систематизувати і подавати в прийнятному для рідновірів вигляді. Цієї роботи ніхто на себе не хотів брати, бо за висловом