Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

руку. Дівчина з газетного фото, здавалося, не переймалася ні цим, ні тим фактом, що в неї з голови тече кров, якщо в ту мить вона взагалі знала про кровотечу. Дівчина з газетного фото усміхалася. В одній руці вона тримала плакат «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА!» Інша була простягнена до камери. Вказівний і середній пальці розчепірені літерою V. «V — знак перемоги», — подумав я тоді. Та, звичайно ж, помилився. До шістдесят дев’ятого це V супроводжувало горобиний слід так само нерозривно, як шинка яєчню.

Я пробіг статтю очима, та в ній не було нічого особливо цікавого: протест… контрпротест… образи… кидання камінням… кілька кулачних бійок… втручання поліції. Тон репортажу був пишномовний, бридливий і покровительський водночас; і мені пригадалося, який вигляд був ув Еберсоула і Ґарретсена того вечора в залі для відпочинку. «Ви мене розчарували, хлопці». Окрім трьох, усіх затриманих учасників протесту того ж дня відпустили і жодного імені не називалося, з чого випливало, що ніхто з них не досяг двадцяти одно року.

Кров у неї на обличчі. І все ж вона усміхається… та ще й переможно. Я усвідомив, що Філ Окс і досі співає — «Я вбив людей мільйон цілий і знову кличуть мене в бій» — і по спині в мене побігли мурашки.

Повернувся до листівки. Типові сентиментальні рими, вони практично завжди однакові, хіба не правда? Веселого Різдва, від душі сподіваюся, що в Новому році ти не помреш. Я навіть не читав їх до ладу. Навпроти віршиків на чистому боці вона написала мені послання. Таке довге, що зайняло майже весь білий простір.

Дорогий Номере Шість!

Просто хотіла побажати тобі найвеселішого Різдва і сказати, що в мене все гаразд. Я ніде не вчуся, хоча зблизилася з кількома студентами (див. вкладену вирізку) і думаю, що колись повернуся-таки в інститут, можливо, наступної осені. З мамою не дуже, але вона старається, і брат поступово приходить до тями. І Ріонда допомагає. Я кілька разів бачилася з Саллі, але це вже не те. Якось увечері він зайшов до мене подивитися телевізор, і ми були як чужі… або, можливо, насправді я хочу сказати, що ми були як старі знайомі в потягах, що їдуть у протилежних напрямках.

Я сумую за тобою, Піте. Гадаю, наші потяги теж їдуть у різних напрямках, але я ніколи не забуду час, що ми провели разом. Було прекрасно, неперевершено, особливо останній вечір. Можеш писати мені, коли хочеш, але я б не дуже хотіла. Від цього може бути гірше нам обом. Це не означає, що мені байдуже чи що я забула, а якраз навпаки.

Пам’ятаєш вечір, коли я показала тобі те фото і розповіла, як мене побили? А мій друг Боббі про мене подбав? У нього того літа була книжка. Йому її подарував сусід з горішнього поверху. Боббі казав, що це найкраща книжка, яку він читав. Я знаю, це мало про що говорить, коли тобі тільки одинадцять. Але в випускному класі я натрапила на неї в шкільній бібліотеці і прочитала, просто, щоб скласти власну думку. Мені вона здалася досить класною. Не найкраще, що я читала, але досить хороша. Я подумала, що тобі може сподобатися. Вона написана дванадцять років тому, але мені чомусь здається, що це про В’єтнам. А якщо й ні, то в ній повно інформації.

Я люблю тебе, Піте. Веселого Різдва!

Керол

P. S. Кидай ту дурну гру.

Я прочитав листа двічі, тоді обережно згорнув вирізку і поклав у листівку. Руки мої все ще тремтіли. У мене, здається, ще й досі десь зберігається ця листівка… як і «Червона Керол» Джербер десь, я певен, зберігає маленьке фото своїх друзів дитинства. Тобто, якщо вона ще жива. Це не дуже певний факт: дуже багатьох з її останніх відомих друзів уже давно немає.

Я розкрив пакунок. Усередині, різко контрастуючи з веселим різдвяним папером і білою сатиновою стрічкою, був екземпляр «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа в паперовій обкладинці. У школі я до цієї книжки не дійшов, в останньому класі віддавши перевагу з позакласного читання «Сепаратному миру». «Мир» здався мені трохи коротшим.

Я розгорнув книжку, думаючи, що, можливо, знайду присвяту. І таки знайшов, але не таку, якої сподівався, зовсім не таку. Ось що я побачив на білому просторі титульного аркуша.

Раптом мої очі наповнилися несподіваними слізьми. Я затис рот долонями, щоб стримати схлипи, що прагнули вирватися назовні. Я не хотів розбудити Нейта, не хотілося, щоб він бачив, як я плачу. А я плакав, ще й як. Сидів за своїм столом і плакав за нею, плакав за собою, за нами обома, за нами всіма. Не пам’ятаю, щоб ще колись у житті мені було так боляче, як тоді. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються». І я певен, що так воно і є… а як щодо того, що було тоді? Що з тими, ким ми були тоді? Що з серцями в Атлантиді?

43

Хоч би там як, ми зі Скіпом вижили. Наздогнали матеріал, сяк-так склали сесію і в середині січня повернулися до Чемберлен-голлу. Скіп сказав мені, що на канікулах написав листа Джонові Вінкіну, бейсбольному тренерові, повідомивши, що передумав грати в команді.

Нейт теж повернувся на третій поверх Чемберлена, як і, на превеликий подив, Ленні Дорія — щоправда, наразі вільним слухачем, але він був тут. А от його пайзана, Тоні Делукки, не було. Як і Марка Сент-П’єра, Баррі Марджо, Ніка Прауті, Бреда Візерспуна, Гарві Твіллера, Ренді Еколзза… і, звісно ж, Ронні. У березні ми отримали від нього листівку. З штемпелем Льюїстона й адресовану просто «штурпакам з третього поверху Чемберлена». Ми приклеїли її у вітальні над кріслом, в якому Ронні найчастіше сидів під час гри. На лицевому боці красувався Алфред Е. Ньюмен, герой з обкладинки журналу «Мед». На зворотному боці Ронні написав:

«Дядько Сем кличе і треба йти. Попереду мене чекають пальми і мені п…р які ще проблеми! Мій результат — двадцять одне турнірне очко. Отже, я переможець». І підпис: РОН. Ми зі Скіпом засміялися. Для нас синочок місіс Мейленфант з невипареним язиком до смерті залишиться Ронні.

Стоук Джонз, він же Рви-Рви, теж не повернувся. Деякий час я майже зовсім його не згадував, та через півтора року Стоукове обличчя і спогади про нього,