Українська література » » Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
як на мене. Коли ваш континент іде на дно прямо у вас під ногами, кожному це вдарить у голову.

41

За день чи два після відвідин Стоука в медпункті я зателефонував матері і сказав, що якщо їй справді не важко надіслати мені трохи спонсорських, то я хотів би дослухатися до її поради і найняти репетитора. Вона не ставила багато питань і не дорікала — коли моя мама не сварилася, це означало, що у вас серйозні проблеми — однак за три дні я отримав переказ на триста доларів. Я додав до них свій виграш у «чирву». На мій подив, він становив майже вісімдесят баксів. Це ціла гора п’ятицентовиків.

Мамі я про це не говорив, але її триста доларів пішло на двох репетиторів. Один, аспірант, допоміг мені з таємницями тектонічних плит і дрейфу материків, а другий — старшокурсник, любитель марихуани з Кінг-голлу, що допомагав Скіпові з антропологією (і, можливо, написав за нього одну-дві письмові роботи, хоча точно я не знаю). Цього другого хлопця звали Гарві Брандідж, і він був перший, хто в моїй присутності вжив фразу: «Повний облом, народе!»

Ми зі Скіпом разом пішли до декана гуманітарного факультету. Про те, щоб звернутися до Ґарретсена після зборів у залі для відпочинку Чемберлена в листопаді, звісно, й мови не було. Ми виклали йому наші проблеми. Як першокурсники, формально ми не мали жодного стосунку до гуманітарного, бо ще не мали права обирати спеціалізацію, проте декан Рендл вислухав нас. І порадив поговорити окремо з кожним викладачем, пояснити, в чому річ, тобто практично здатися на їхню милість.

Так ми і зробили, ненавидячи кожну хвилину цих візитів. Одним з факторів, що дуже зміцнив нашу дружбу в ті роки, було те, що нас виховували на янківських принципах, один з яких звучав так: проси допомоги тільки в разі, коли дуже притисне, а може, й тоді не варто. Ці болісні обходи ми витримали тільки завдяки взаємній підтримці. Коли зі своїм викладачем розмовляв Скіп, я чекав у коридорі, палячи цигарку за цигаркою. Коли була моя черга, він чекав мене.

Загалом викладачі поставилися до нас з таким співчуттям, що я ніколи й подумати не міг: майже всі старалися щосили, щоб ми не лише склали, а й отримали оцінку, яка б дозволила зберегти стипендію. Тільки Скіпів викладач вищої математики був абсолютно невблаганний. Проте Скіп розбирався в предметі достатньо, щоб здача пройшла гладко і без чиєїсь допомоги. Через багато років до мене дійшло, що для більшості наших викладачів це було швидше питання моралі, ніж освіти: їм не хотілося читати прізвища своїх колишніх студентів у списках загиблих і запитувати себе, чи немає в цьому частково і їхньої провини. Бо різниця між D і C з мінусом була водночас різницею між хлопцем, що бачить і чує, і овочем, що валяється у якомусь шпиталі для ветеранів В’єтнаму.

42

Після однієї з таких бесід, коли попереду вже грізно маячили підсумкові іспити, Скіп вирушив у «Ведмежий барліг» до свого репетитора з антропології на курс стимульованого кавою завчання. Я чергував на посуді в Голіоуку. Коли конвеєр нарешті зупинився до вечора, я пішов назад у гуртожиток, щоб знову засісти за підручники. У вестибюлі я зазирнув до своєї поштової скриньки і знайшов рожеве сповіщення про бандероль.

Пакунок був замотаний в коричневий папір і перев’язаний шпагатом, проте виглядав веселіше від наклейок з різдвяними дзвониками і гостролистом. Зворотна адреса була, неначе несподіваний удар кулаком у живіт: «Керол Джербер, 172, Броуд-стрит, Гарвіч, Коннектикут».

Я навіть не намагався їй дзвонити, і не лише тому, що був зайнятий порятунком свого заду. Гадаю, справжню причину я збагнув, лише коли побачив її ім’я на пакунку. Я був переконаний, що вона повернулася до Саллі-Джона. Що вечір, коли ми кохалися під старі хіти в моєму авто, став для неї далеким-далеким минулим. Що я став далеким минулим.

На Нейтовому програвачі співав Філ Окс, та сам Нейт дрімав на ліжку з розгорнутим номером «Ньюзвік» на обличчі. На першій сторінці красувався генерал Вільям Вестморленд. Я сів за свій стіл, поклав пакунок перед собою, простяг руку до шпагату і зупинився. Руки тряслися. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються». Звісно, вона була права… та поки я сидів, дивлячись на її різдвяну посилку, моє серце боліло, і то сильно. На програвачі співав Філ Окс, та в моїй голові лунала інша, старіша і солодша пісня. В моїй голові співали «Платтерзи».

Я розв’язав шпагат, здер липку стрічку, розгорнув коричневий папір і врешті-решт видобув невеличку білу коробочку з універмагу. У ній лежав подарунок, обгорнутий блискучим червоним папером і перев’язаний білою сатиновою стрічкою, та квадратний конверт з моїм іменем, написаним таким знайомим почерком. Я розкрив конверта і витяг голмарківську вітальну листівку: «Коли тобі не байдуже, пошли найкраще» і все в тому ж дусі. Сніжинки і янголи з фольги, що трублять у труби, теж із фольги. Коли я розгорнув листівку, на мій подарунок впала газетна вирізка. З газети «Гарвіч джорнал». Угорі над заголовком Керол написала: «Цього разу я впоралася: Пурпурне Серце[48]! Не хвилюйся, п’ять швів у травмпункті, і на вечерю я була вдома».

У заголовку повідомлялося: «ПРОТЕСТ ПРОТИ МОБІЛІЗАЦІЇ ПЕРЕРІС У БІЙКУ. ШЕСТЕРО ПОСТРАЖДАЛИ, ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЛЮДЕЙ ЗААРЕШТОВАНО». Фото різко контрастувало зі світлиною в «Деррі ньюз», на якій усі, навіть копи і будівельники, що організували свій експромтний контрпротест, виглядали якось аж наче безтурботно. У «Гарвіч джорнал» усі здавалися накрученими, збентеженими і на дві тисячі світлових років подалі від безтурботності. Твердолобі типи з татуюваннями на випнутих руках і спотвореними від ненависті обличчями, і довговолоса молодь, що втупилася в них з лютим викликом. Хтось із другої групи простягав руки до трьох глумливих чоловіків, ніби кажучи: «Ну ж бо! Розірвати мене хочете?» А між цими двома групами — полісмени, напружені та насторожені.

З лівого боку світлини (Керол провела туди стрілочку, так ніби я міг не помітити) виднілася знайома куртка з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині. Знову її обличчя було повернуте, та цього разу не в бік, а просто в об’єктив. Я побачив, що по її щоці тече кров, побачив куди виразніше, ніж хотілося. Вона могла малювати скільки завгодно жартівливих стрілок і писати скільки завгодно недбалих коментарів на полі, мене це не розвеселило. По її обличчю стікав не шоколадний сироп. Коп тримав її за

Відгуки про книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: