Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Дірка не відповів і цього разу навіть на прізвисько не зреагував. Що ж, мабуть, і справді втомився.

— Я тільки кажу, що він може наговорити купу всілякої маячні, — вів далі Скіп, — і навіть сам у дещо повірити, але він сам не свій.

Посмішка Еберсоула знову воскресла, але тепер в ній не було і краплі веселощів.

— Гадаю, я розумію, куди ви хилите, містере Кірку. Ви хочете, щоб ми повірили, ніби містер Джонз не має жодного стосунку до напису на стіні, але якщо він все-таки зізнається, що то його робота, ми не повинні вірити його словам.

Скіп теж усміхнувся своєю тисячоватною усмішкою, що змушувала вистрибувати з грудей дівочі серця.

— Ви праві, — погодився він, — саме туди я і провадив, правильно.

На мить запанувала тиша, а тоді заступник декана Ґарретсен вимовив фразу, яку можна було б назвати епітафією нашої короткої епохи:

— Ви мене розчарували, хлопці, — промовив він. — Ходімо, Чарльзе. Нам тут більше робити нічого.

Ґарретсен підхопив свого портфеля, повернувся на підборах і рушив до дверей.

Еберсоул, хоч і здивувався, та поспішив за ним, так залишивши Дірку і його підопічних з третього поверху дивитися один на одного з сумішшю недовіри та докору.

— Дякую, хлопці. — Девід ледь не плакав. — Дякую, бля, за повні штани лайна.

Він помаршував геть, похнюпивши голову й стискаючи в руці свою теку. Наступного семестру він покинув Чемберлен і вступив до студентського братства. З огляду на все, мабуть, так було найкраще. Як міг би сказати Стоук: Дірка змарнував кредит довіри.

40

— Тож ви й це вкрали, — сказав Стоук Джонз, лежачи на ліжку в медпункті, коли нарешті зміг говорити. Я саме повідомив його, що тепер у Чемберлен-голлі майже всі прикрасили принаймні одну свою річ горобиним слідом, думаючи, що новина його втішить. Я помилився.

— Полегше, старий, — сказав Скіп, поплескуючи його по плечу. — Дивись, щоб тебе кров не залила.

Стоук навіть поглядом його не удостоїв. Чорні обвинувальні очі вп’ялися в мене.

— Приписали собі чужий вчинок, потім присвоїли знак миру. А хто-небудь з вас дивився в мій гаманець? По-моєму, там було чи то дев’ять, чи десять доларів. Могли б забрати і їх. Щоб уже зовсім до нитки.

Він відвернув голову і безсило закашлявся. Цього холодного дня на початку грудня шістдесят шостого він виглядав збіса старим на свої вісімнадцять.

Минуло чотири дні після плавання Стоука по перегоні Беннета. Лікар на прізвище Карбері на наступний день, очевидно, прийняв, що більшість з нас була друзями Стоука, попри дивну поведінку, коли ми його принесли, бо ми раз у раз заходили дізнатися, як він. Карбері з незапам’ятних часів працював в університетському медпункті, виписуючи рецепти від ангіни і накладаючи гіпси на зап’ястя, вивихнуті під час гри в софтбол, тож, напевно, знав, що не можна дати пояснення поведінці юнаків і дівчат, що взяли прямий курс на повноліття. Вони можуть виглядати дорослими, та при цьому здебільшого зберігають цілу купу дитячих замашок. Візьмімо, наприклад, Ніка Прауті, що перед заступником декана з роботи зі студентами виконав пробу на роль Фаґгорна Леґгорна. Цим усе сказано, ваша честь.

Карбері жодного разу не говорив, як Стоукові погано. Одна санітарочка, що, як мені здалося, майже закохалася в Скіпа вже на других відвідинах, трохи прояснила картину, хоч нам, власне, це було й не конче. Той факт, що Карбері запхав його до окремої, а не до загальної чоловічої палати, вже про дещо свідчив; факт, що перші дві доби його перебування там нам не дозволяли навіть поглянути на Стоука, сказав нам ще більше; а те, що його не перевезли до Східномейнської лікарні, що розташовувалася всього за десять миль по шосе, сказало нам найбільше. Карбері не ризикнув транспортувати його навіть в університетському авто «швидкої допомоги». Стоукові Джонзу було так зле, що далі нікуди. За словами санітарки, він мав запалення легень, початкову стадію переохолодження від мокнення у воді й температуру, що підскакувала майже до сорока одного. Вона чула, як Карбері казав комусь телефоном, що якби інвалідність ще хоч трохи зменшила об’єм його легень або якби Стоукові було не під двадцятку, а тридцять чи сорок, він майже напевно помер би.

Ми зі Скіпом були перші, кого пустили його провідати. Мабуть, до будь-кого іншого з гуртожитку приїхав бодай би один з батьків, але щодо Стоука, як ми знали тепер, цього не слід було очікувати. Якщо в нього й були інші родичі, вони не завдали собі клопоту виділити час для візиту.

Ми розповіли йому про все, що сталося того вечора, опустивши лише одне: сміх, який вибухнув у вітальні, коли ми побачили, як він у хмарах бризок прокладає собі шлях по перегону Беннета, і який не припинявся, доки ми не доставили його напівпритомного в медпункт. Він мовчки слухав мою розповідь про те, як Скіп придумав намалювати знаки миру на наших книжках і одязі, щоб Стоукові не довелося вигрібати все самому.

— Ронні Мейленфант, і той погодився, — додав я. — Навіть не писнув.

Розповіли ми йому для того, щоб він міг узгодити свою версію з нашою; і для того, щоб збагнув, що якщо тепер захоче взяти на себе провину/заслугу створення графіті, він накличе неприємності не тільки на себе, а й на нас. Усе це ми донесли до його відома, не сказавши прямо жодного слова. Бо це було зайве. Його ноги не працювали, та між вухами все було в цілковитому порядку.

— Прибери з мене руку, Кірку. — Стоук зіщулився якнайдалі від нас, скільки дозволяло вузьке ліжко, і знову закашлявся. Пригадую, я подумав, що, судячи з його вигляду, він би хоч чотири місяці протяг. Та я помилився. Атлантида пішла на дно, а Стоук Джонз і досі на плаву: працює адвокатом у Сан-Франциско. Його чорне волосся посріблилося і тепер виглядає навіть гарніше. Він їздить у червоному інвалідному візку. На Сі-Ен-Ен виглядає ефектно.

Скіп розігнувся і склав руки.

— Шалених потоків вдячності я, звісно, не чекав, але це вже занадто, — сказав він. — Цього разу ти перевершив сам себе, Рви-Рви.

Очі Стоука спалахнули.

— Не називай мене так!

— Тоді не називай нас злодіями тільки за те, що ми намагалися витягти твій худий зад. Чорт забирай, ми таки врятували твій худий зад!

— Ніхто вас не просив.

— Так, — сказав я. — Ти нікого ні про що не просиш, еге ж? Гадаю, незабаром