Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
Скіп силкувався відновити дихання. Монітор біля його ліжка тривожно запищав. У палату зазирнула медсестра, але Скіп махнув, щоб вона йшла. Сигнали заспокоїлися до колишнього ритму, і вона вийшла. Коли медсестра зникла за дверима, Скіп спитав:
— Чому ми так реготали того дня, коли він упав? Це питання й досі мене мучить.
— Ага, і мене теж, — промовив я.
— То яка ж відповідь? Чому ми сміялися?
— Тому що ми люди. Певний час, десь між Вудстоком і розстрілом у Кентському університеті[50], ми вважали себе кимось іншим, але помилилися.
— Вважали себе зоряним пилом, — сказав Скіп з майже серйозним виразом обличчя.
— Думали, що ми золоті, — погодився я, засміявшись — і нам треба повернутися в райський сад.
— Нахилися, юний хіпі, — попросив Скіп. Я нахилився до нього. І побачив, що мій старий друг, який перехитрив Дірку, і Еберсоула, і заступника декана з роботи зі студентами, який обійшов своїх викладачів, благаючи допомоги, який навчив мене пити пиво глечиками і посилати «нахер» з десятком різних інтонацій, трішки сплакнув. Він простяг до мене руки. З роками вони схудли, і м’язи вже не напиналися, а обвисали. Я нахилився ще нижче й обійняв його.
— Ми намагалися, — прошепотів він мені на вухо. — Піте, ніколи про це не забувай. Ми намагалися.
Мабуть, і справді намагалися. По-своєму Керол намагалася більше, ніж будь-хто з нас, і заплатила найвищу ціну. Тобто, якщо не рахувати тих, хто загинув. І хоча ми забули мову, якою говорили в ті роки, — вона канула в небуття, як і розкльошені джинси, сорочки домашнього розфарбування, жакети Неру і плакати «ВБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ — ТЕ Ж САМЕ, ЩО ТРАХАТИ ЗАРАДИ ЦНОТЛИВОСТІ» — у пам’яті зрине слово чи два. Інформація, розумієте. Інформація. А іноді в снах і спогадах (що старшим я стаю, то більше вони, здається, зливаються) я відчуваю запах місця, де я розмовляв цією мовою з такою невимушеною авторитетністю: дух землі, аромат помаранчів і ледь-ледь вловимий запах квітів.
1983: Дай Бо’ здоров’ячка всім нам
1983. Сліпий Віллі
6:15
Він прокидається під музику, завжди під музику. У перші затуманені миті нового дня його свідомість просто не може впоратися з пронизливим «біп-біп-біп» радіобудильника. Немов сміттєвоз, що дає задній хід. Але й музика о цій порі року теж нездала: станція з легкими мелодіями, на яку налаштований його радіогодинник, під зав’язку забила ефір різдвяними піснями, і цього ранку він прокидається під одну з двох-трьох з його списку найнестерпніших: голоси з придихом, сповнені фальшивого захвату. Хорал «Харе Крішна», чи то «Співаки Енді Вільямса», чи ще щось подібне. «Чи чуєш, що чую», — виспівують голоси з придихом, коли він випростується і сідає в ліжку, сонно кліпаючи. Волосся стирчить в усі боки. «Чи бачиш, що бачу я», — ведуть вони далі, коли він спускає ноги з ліжка, чалапає, кривлячись, по холодній підлозі до радіо і б’є по кнопці «Стоп». Обертається і бачить, що Шерон уже прибрала звичну оборонну позу: голова накрита подушкою, і видно тільки кремовий вигин плеча, мереживну бретельку нічної сорочки та пухнасте пасмо світлого волосся.
Він заходить до ванної, зачиняє двері, скидає піжамні штани, в яких спить, кидає в кошик для брудної білизни, вмикає електробритву. Водячи нею по обличчю, він думає: «А чому б вам, хлопці, раз ви вже так націлилися, не пройти весь каталог органів чуттів? Чи нюхаєш, що нюхаю я, чи відчуваєш смак, що відчуваю я, чи на дотик тобі так само, як мені? Одним словом, давайте, вперед і з піснею».
— Окозамилювання, — промовляє він, відкручуючи душ. — Усе окозамилювання.
* * *
Через двадцять хвилин, коли він одягається (сьогодні вранці темно-сірий костюм від Пола Стюарта плюс його улюблена краватка «Сулка»), Шерон частково прокидається, але не так, щоб він повністю розібрав, що вона бурмоче.
— Повтори-но, — просить він. — Яєчний коктейль я вловив, а далі одне бу-бу-бу.
— Я питала, чи не міг би ти купити дві кварти яєчного коктейлю по дорозі додому, — каже вона. — Увечері прийдуть Ейліни і Дабреї, ти не забув?
— Різдво, — каже він, уважно розглядаючи в дзеркалі своє волосся. Він уже не той очманілий чоловік з виряченими очима, який прокидається під музику вранці п’ять, а іноді шість разів на тиждень. Тепер він виглядає, як і решта людей, що з ними він їхатиме до Нью-Йорка потягом о сьомій сорок. Саме цього йому і треба.
— Що не так з Різдвом? — питає вона з сонною посмішкою. — Окозамилювання, так?
— Саме так, — погоджується він.
— Як згадаєш, купи ще й кориці…
— Гаразд.
— …але якщо забудеш про коктейль, Білле, я тебе роздеру!
— Не забуду.
— Знаю. Ти дуже надійний. І виглядаєш гарно.
— Дякую.
Вона знову падає на подушку, тоді спинається на лікті, якраз коли він востаннє поправляє краватку синього кольору. Ніколи в житті він не одягав червоної краватки і сподівається зійти в могилу, не заражений цим вірусом.
— Я купила тобі дощик, — каже вона.
— М-м-м?
— Дощик. У кухні на столі.
— А, — згадує він. — Дякую.
— Нема за що.
Вона вже лягла і починає дрімати. Він не заздрить їй, що вона може спати до дев’ятої, та що там, до одинадцятої, якщо хоче, та заздрить її здатності прокинутися, поговорити і знову заснути. У ліску він теж так умів. Майже всі вміли. Та лісок був давно. «За морем», — казали новачки і кореспонденти; та коли ви пробули там якийсь час, говорилося просто лісок, іноді — зелень.
У зелені, от-от.
Вона промовляє ще щось, але вже знову в стадії «бу-бу-бу», втім він все одно розуміє: вдалого дня, любий.
— Дякую, — відповідає він, цілуючи її в щоку. — Обов’язково.
— Ти дуже вродливий, — бурмоче вона знову, хоча очі в неї заплющені. — Я кохаю тебе, Білле.
— І я тебе, — промовляє він і виходить.
Його дипломат — «Марк Кросс», не наймодніший, але майже — стоїть у передпокої біля вішалки, де висить його пальто від Таґера з Медісон. Він на ходу підхоплює дипломат і
