Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

її пластмасовим корком, відрегулювала воду. Тиск тут був не дуже сильним, вода завжди набиралася хвилин двадцять. Олена для чогось перевірила, чи міцно зачинені подвійні вхідні двері, підхопила сумку зі своїми речами, занесла нагору, до спальні. Швидко стягнула светра, джинси, колготи, лишилася в ліфчику й трусиках, витягла з шафи халат, її власний халат, засунула руки в рукави, загорнула полу, затягла пасок. Дістала з сумки маленький фен, замислено погойдала його в руці.

Цю спальню вона справді вивчила дуже добре, тому змирилася з єдиною суттєвою незручністю: розетку якийсь розумник присобачив праворуч від дверей, майже впритул із шафою. І зробив це точно не Роман: він купив одноповерховий курник і другий поверх добудовував сам, тож невідомо, чому він не взяв під контроль місця для розміщення розеток. Хоча в спальні побутовими електроприладами мало хто користувався, тут навіть телевізора не було. Тож після душу чи сауни Олена зазвичай сушила волосся або в передпокої, де висіло на стіні овальне дзеркало, або тут, перед дверима, прочинивши дверцята шафи й дивлячись у припасоване на їхньому внутрішньому боці квадратне люстро. І той, і той варіант чомусь завжди її дратував, хоча нічого смертельного тут не було. Тепер Олена розмірковувала, брати їй фен із собою чи висушити волосся потім, нагорі. Нарешті кинула фен на ліжко — передпокій видавався сьогодні менш затишним для інтимного процесу сушіння волосся, ніж спальня.

Що ж, майже як удома, тільки спокійніше. Ідея перебратися сюди справді непогана. Навіть якщо все владнається, вона залишиться тут ще на пару днів. Глод поїде у свій Слобожанськ. Адже охоронець їй уже не потрібен… Олена зловила себе на думці: вона ще не знає, хочеться їй отак відразу прощатися з ним чи ні. Щось же змушувало її кілька разів набирати саме його номер. Вперше — тоді, вночі, в готельному номері Слобожанська, коли їй було моторошно й самотньо. Між іншим, коли їй знову стало страшно, вона відразу згадала про Глода…

Фігня. Нічого це не означає. Зовсім нічого.

їй раптом закортіло для підтвердження своєї теорії дзенькнути йому на мобілку і запитати якомога в'їдливіше, чи не запізниться він ловити свого Баглая, адже скоро дев’ята, а в Києві, та ще ввечері, немісцевий детектив може заблукати. Збігши сходами вниз, вона зазирнула до ванної, аби переконатися, що вода вже натекла, закрутила кран і зайшла на кухню.

Мобільного телефону на кухонному столі не було.

Олена точно пам’ятала, що не брала його з собою, лишала тут. Але, зробивши ще один крок до столу, помітила на його білій поверхні, на тому місці, де лежала трубка, згорнутий удвоє аркуш білого паперу.

Вона здогадалася, що це за аркуш.

І закричала.

24

Дощ розгулявся не на жарт і вже падав суцільною пеленою. Двірники «Шкоди» не встигали розкидати краплі по склу. Автомобільні фари розтинали дорогу, ніби прорубувалися крізь стіну зливи. Хоча Глод і поспішав, він намагався не надто швидко гнати. За його розрахунками, навіть беручи до уваги пробки на київських вулицях, що неодмінно супроводжують таку погоду, він встигне на вокзал і буде подумки аплодувати своїм колишнім колегам. Без перебільшення, аплодувати. Не тому, що вони впіймали Баглая. Зрештою, на Глодовій пам'яті навіть найхитріший злочинець не міг сховатися від міліції до кінця життя. Хіба б якогось втікача десь хтось убив. Аплодисментів менти заслуговують насамперед тому, що вони врятували жінку, котра йому подобається.

Справді подобається. Тому він і поводився нині ввечері, наче справжній дурень.

Тому й примчав сюди, кинувши все, мов останній ідіот.

І саме тому не визначив свого чіткого ставлення до того, що історія з Баглаєм нарешті скінчилася. Адже віднині охорона Олені не потрібна.

Трель мобілки з кишені він почув, щойно подолавши черговий поворот. Правиця потяглася за трубкою, та зупинилася на півдорозі. Від несподіванки Максим навіть трошки скинув швидкість. Його власний телефон спочатку вигравав «Мурку», а буквально пару місяців тому він поміняв її на «Марш тореадорів». А мобілка в його кишені весело відтворювала мелодію із серіалу «Бригада». Чужу мелодію, яку він зовсім недавно чув.

Там. На дачі. На кухні.

Телефон вперто не вгавав. Максим витягнув його, глянув і мало не ляснув себе ним по лобі: він справді тримав у руці Оленин мобільник. Мабуть, після тієї дурної розмови він, кваплячись, підхопив із кухонного столу першу-ліпшу трубку. Ту, що ближче лежала. Звісно, він зараз передзвонить собі на трубку, Олена почує «Тореадорів», теж усе зрозуміє, і вони весело посміються. Але ж її хтось уперто домагався. Абонент на тому боці ніби знав, що Олена просто мусить рано чи пізно відповісти. Може, знов той Хобот, повідомить щось новеньке. Наприклад, що Баглая вже взяли в іншому місці, хай вона спить спокійно…

— Алло!

— А це хто? — голос жіночий, але жінка, очевидно, не надто здивувалася, почувши чоловічий.

— Хто вам потрібен? — Глодові довелося ще трохи скинути швидкість, дощ періщив уже справді ніби з відра.

— Взагалі-то я дзвоню Олені Сунжі.

— Суржі.

— Нехай Суржі. Вона десь поруч?

— Можна сказати, так.

— Ви можете передати їй трубку?

— Знаєте, гм… У нас тут непорозуміння… Словом, ви кажіть, я їй все передам.

— Я мушу конче говорити з нею. Але передайте, що знову буду дзвонити. Це… Алла.

— Яка Алла?

— Дружина Романа… Романовича. Ви розумієте, про кого мова?

— Малиновський? — Глод однією рукою вирівняв машину на слизькій трасі.

— Правильно. Взагалі-то вже давно не дружина… Та вас це не обходить, а вона все знає. Дача в нас поки що спільна. Тому дуже прошу, хай поверне ключі. У Романа… При Романові не знайшли ключів.

— Знайшли, — це Глод знав точно, Олена сама