Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ти диви, скільки ти знаєш про річки.

— Треба ж про щось із людьми говорити. Ну, з місцевим населенням. Там у них свої легенди. Бабця одна, ми в неї молоко щодня купували, все про русалок із водяниками говорила. Цікава така бабуся… Взагалі село — майже самі бабусі, ще діди трапляються. Молодих небагато.

— Тебе це дивує?

— Зовсім ні. Але це пригнічує, ось у чому вся біда.

— Їдь працювати в ті самі Рожни чи якесь інше село.

— Смієшся? Сама з Житомира втекла.

— Бачиш, люди так само думають. Років через десять лишаться по селах самі дачники, і нічого ми з тобою тут не зробимо. І я не певен, що ми повинні взагалі щось робити. Нас у цій соціально непростій ситуації влаштовує єдиний фактор: людей на довколишніх дачах немає. Так?

— Практично так. Мо' живе якийсь романтик, а міську квартиру здає за бакси. Не всі дачі там круті, є звичайні будиночки на шести сотках, люди за них тримаються, не поспішають продавати. А квартиру в Києві здати простіше, аніж дачу під Броварами. Думаю, народу майже не буде.

— Головне — тебе поки не шукатимуть, принаймні там. Добре, що тебе хтось із місцевих знає. Ніхто в міліцію не заявить про двох підозрілих на чужій дачі. Скільки можна кататися на машині?

— Пару тижнів реально. Кажу ж тобі: програма зависла, народ простоює, власник машини має повне право забуритися в запій. Дев’ять днів попереду.

— Нормально. За моїми підрахунками, ситуація проясниться ще до кінця тижня. Баглай або ляже на дно, і це глухий варіант, або дасть драпака з Києва, що бажано, або почне тебе шукати. Оце вже ближче до моменту істини: він проявить себе, мусить проявити, раз йому кортить неодмінно дістати тебе.

— Послухай, — Олена далі не відводила погляду від дороги. — От раптом нічого не станеться. Просто нічого. Ми тут будемо сидіти, дивитися на природу, гуляти берегом річки, дні стануть схожими один на одного. Я боятимуся за себе, ти — за мене. А Баглай не викаже себе. Ти ж не лишишся зі мною охоронцем до кінця життя?

— Поки що не вирішив, — у Глода справді не було відповіді, він сам запитував себе про це кілька разів. — Давай жити нинішнім днем. Щоразу. Щоранку. Згода?

— Нехай, — Олена ледь усміхнулася. — Мене кінець кінцем дістане не Баглай, а оця сама чортова невизначеність. Зараз буде поворот. Побачиш напис «Рожни» — крути праворуч.

Дерева уже пофарбувалися в жовтогарячі кольори, де-не-де розбавлені блідо-зеленим. Сонце потроху сідало, і в промінні заходу шапки дерев виглядали велично. Зупинивши «Шкоду» там, де сказала Олена, вони вийшли з машини, навіть синхронно потягнулися. Листяний килим приємно шурхотів під ногами. Будинок, до якого вони під'їхали, справді не був якимось особливим. Стандартну двоповерхову споруду з білої цегли зовсім не можна було зарахувати до шедеврів архітектурної майстерності, вона жодним чином не вирізнялася з-поміж інших будинків, що стояли поряд. Звичайний заміський котедж для відпочинку, побудований заможною людиною, та аж ніяк не мільйонером.

— Тут сауна є, тільки я не вмію приводити її в робочий стан, — ніби між іншим промовила Олена, намагаючись впоратися із защіпкою на хвіртці.

— Сауна сауною, а скажи мені таке: з власної ментівської практики я знаю, що дачні селища періодично обкрадають. Особливо — взимку, і переважно бомжі.

— По ідеї існує сторож, але є люди, які воліють наймати охоронця самі для себе, в індивідуальному порядку. Двері в Романа міцні, замки надійні. Ґрати на вікнах, бачиш, — справді, Глод лише тепер звернув увагу, що всі вікна на обох поверхах заґратовані і мають досить-таки надійний вигляд. — Роман якось розповідав, що років шість тому залазили сюди злодії, нічого особливого не взяли, там, за його словами, ще нічого серйозного не було. Переспали ніч, пообсцикали кутки, наробили в кухні на підлозі й пішли цілком собою задоволені. Блін, що з цією клямкою? Максиме, в тебе руки сильніші.

— Давно пора пустити мене вперед. Механізм, я бачу, хитрий.

— Нічого хитрого. Ось спеціальний отвір, просовуєш руку і тягнеш клямку на себе. Раніше мені сил вистачало, а тепер, не повіриш, рука тремтить.

— Повірю, — Глод відсторонив Олену, просунув руку в отвір, намацав клямку, потягнув на себе. Пружина таки піддавалася туго, та Максим упорався з нею досить швидко, театральним жестом прочинив хвіртку, пропускаючи Олену вперед. — Отже, після того випадку в нього ґрати на вікнах?

— Не лише після того. Взагалі-то з листопада по березень Роман ось уже три роки наймав мужика-сторожа за сто баксів на місяць.

— Дешево.

— Може, й так. Очевидно, чоловіка влаштовувало. П'ять сотень виходить за те, що живеш на теплій дачі, дивишся телевізор і не пускаєш сторонніх. Сторож, до речі, не простий, з вівчаркою. Ух, звірюга. Машину можеш заганяти у двір. Ворота відчиниш сам?

— Запросто. Тут нічого складного. Чому у двір, а не в гараж?

— Казала ж я тобі — в мене ключі лише від вхідних дверей. Для чого мені відчиняти гараж, коли я не збираюся нічого туди ставити? Та я без Романа не так часто тут і бувала. Може, разів чотири за останній рік.

— Гаразд. Хай тачка вашого режисера-алкаша мокне під дощем. Чуєш, збирається?

Олена, стоячи на ґанку, втягнула носом повітря. Від Десни тут завжди відгонило вологою, але Глод правий: перед дощем волога завжди по-особливому пахне.

— Збирається, — погодилася вона. — Під вечір знаєш як припустить! Будемо сидіти на самоті і слухати, як дощ тарабанить по даху. Чудово?

— Чудово, — Глод прочинив одну стулку воріт, узявся за другу. — Чудово, що ти перестала боятися. Чи мені здається?

— Мабуть, на мене тиснула київська атмосфера. Тут спокійно й немає Баглая, — вона відчинила один за одним обидва замки. Глод тим часом загнав машину в двір, зачинив ворота, роззирнувся.