Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

Олена відповзла до стіни. Справді, майнуло в голові, ось вам і вихід. Краще померти до того, як людина, котра душить іншу людину колючим дротом, займеться тобою. Померти треба швидко й без болю. Олена зловила себе на думці, що вперше в житті хоче померти. Щоправда, в дитинстві, коли їй чогось не давали, кудись не пускали або не дозволяли дивитися телевізор пізно вночі, коли показують найцікавіше, вона шепотіла до себе: «Ось помру — будете знати», — але тоді вона чомусь знала: вона почне помирати, до неї негайно прибіжать, почнуть над нею голосити, все дозволять, усе дадуть, усе куплять… Тепер вона думала про смерть? зовсім не граючись, тим більше — не сподіваючись, що Баглай дивовижним чином зникне, варто їй ущипнути себе за руку.

— Ну, де ти там? Погратися хочеш, позлити мене трохи?

Шафа під тиском ззовні посунулася ще на кілька міліметрів.

Олена таки вщипнула себе за руку, вийшло боляче. Вона не стримала зойку — і раптом справді прокинулася. До неї дійшло: вона сидить на підлозі біля ліжка й чекає, поки Смерть прийде за нею, чекає спокійно, наче баранець у загоні. Баранець — і той бігає, його так просто не зловити. Всяка тваринка не дається просто так. Чому ж вона бездіяльна?

Вона підвелася, дивуючись власній рішучості. Баглай стояв за дверима, він знав — подітися їй нема куди, але не міг припустити, що звичайний щипок розбудив у Олені навіть їй самій невідомі, незвідані раніше інстинкти. Вона обсмикнула халат, роззирнулася. Сумочка… У ній манікюрні ножиці, малесенькі та гострі. В американських фільмах жінки застромляють їх нападникам в очі, але чи зможе вона зробити так само? Це ж видається страшнішим навіть за смерть…

— Тук-тук, ти там не спиш? — певно, терпець Баглая почав уриватися, бо цього разу він штовхнув двері сильніше. — Не мовчи, ти там? Думаєш, загородилася? Боїшся? Нічого, ти ще не знаєш, як треба боятися.

Вміст сумочки вивалився на ліжко, правиця стиснула ножички — єдину річ, яку можна досить умовно вважати зброєю. Хоча… чому єдину? Фен і далі сиротливо валявся на покривалі. Погляд Олени стрибнув із фена на пригвинчену біля самого одвірка розетку. Ще не зовсім обміркувавши, як і що саме вона хоче зробити, вона рвонула на себе дріт, що звисав із ручки, знову рвонула, знову, а потім пустила в діло ножички. Відрізати дріт вдалося лише з третьої спроби. Фен упав на підлогу.

— Е, ти чим там кидаєшся? Запросиш мене чи ні?

— Я… одягаюся, — вичавила із себе Олена, аби лиш не мовчати, — так ставало ще страшніше, хоча вона не уявляла, як може бути ще страшніше.

— Дуже довго. Ти там сукню для коктейлів знайшла чи просто хочеш мені сподобатися? Нічого, я все зрозумію, кицю, — він знову натиснув на двері, цього разу — сильніше, шафа посунулася ще на кілька сантиметрів.

Не пригадуючи до пуття, де саме вона це бачила, Олена, вправно орудуючи ножичками, зачистила кінці дротиків, взялася лівою рукою за ізоляцію, наче тримала отруйну змію, обережно наблизилася до дверей. Баглаю, очевидно, набридли порожні розмови, він штовхнув їх іззовні ще сильніше, швидше за все налетів на них із розгону. Шафа відсунулася далі, тепер у шпарину між дверима пролізла його рука. Лишалося натиснути ще раз, максимум — два.

Олена змусила себе підійти майже впритул до шпарини. Над рукою вона побачила краєчок його обличчя, одне око, що хижо зазирало всередину. Рука заворушила пальцями, посунулася далі, навіть торкнулася пальцями за вилоги її халата.

— Давай. На хрін твою барикаду, — почулося з того боку дверей.

Вона сама здивувалася спокою, з яким устромила штепсель у розетку і приклала оголені кінчики дроту до його руки. Від викрику вона здригнулася, рука смикнулася і зникла, а Олена, випустивши дріт, хутко навалилася на шафу, присунула її знову впритул до дверей, навалилася на неї всім тілом. І вчасно: розлючений ворог, не перестаючи кричати, всім своїм тілом почав бухкати у двері. Від ударів шафа здригалася разом із тілом Олени. І знову незрозуміло яка сила змусила її крикнути:

— Ти живий там? Тобі мало? Ще хочеш?

— Ти в мене сама проситися будеш! — удар. — Те ж саме зроблю! — удар. — 3 тобою! — удар. — Проситися! — удар. — Будеш! — удар. — Сука!

її ноги ковзали по підлозі. Вона сама дивувалася, звідки беруться сили витримувати штурм. І не здивувалася, коли відчула: приплив скінчився, ноги раптово підкосилися, вона знову сповзла по шафі на підлогу, забувши, що кілька хвилин тому намагалася вбити того, хто проривався до неї, електричним струмом. А Баглай шаленів, він штурмував спальню невтомно і затято, Олена не могла навіть підвестися, лише рахувала удари. Один… Другий… Вона сунулася підлогою разом із шафою.

Третій…

Ні!

Звук цього удару був зовсім іншим. Не сильне тіло навалилося на двері — щось важке гупнуло об якусь тверду перешкоду. Причому подолало її з першого разу. І це відбувалося не за дверима спальні, а за її вікном, яке виходило на подвір’я. Звук такий, ніби молотом гепнуло по чомусь залізному…

Ворота! Хтось проломився крізь залізні ворота!

Штурм дверей раптово припинився. Видно, Баглай теж почув новий для себе звук. А через мить тишу порушили нові звуки, вони линули звідкись знизу і нагадували хлопки пробитих голкою святкових кульок.

За вікном стріляли. Стріляли у вхідні двері.

Той, хто хотів зайти, стріляв у замки.

…врятували тільки мокра земля та реакція: нога втопила гальма до самої підлоги, руки крутонули кермо праворуч, колеса ковзнули по мокрій землі, стовбур