Долина богів. Історії з Кремнієвої долини - Олександра Вулфа

я не знаю, що вони скажуть, — невпевнено відповіла дівчина. — Можливо, вони заспокоїлися б, якби дізналися, що програма проходитиме під наглядом?» — припустила вона, хоча, здавалося, хоче, щоб він припинив переконувати її. Тесса вагалася з рішенням весь наступний тиждень і, попри спроби переконати її з боку цілої групи фіналістів у чаті Facebook, відмовилася.

А от Бернем практично спакував валізи. Він пережив похмурий весняний семестр після перелому руки взимку, що не дало йому змоги займатися спортом. Секція боротьби — мабуть, єдина частина шкільного життя, яка йому подобалася. Ніхто з його друзів не здивувався, що він обрав стипендіальну програму. «Люди довкола насправді підтримали цей вибір», — сказав Джон. Він рано покинув школу, вирішивши останні класи відбути дистанційно з Пало-Альто.

А тим часом далеко на півдні вздовж низки портових терміналів у Порту Маямі, круїзного причалу в кінці Норф Круїз-драйв гриміла хауз-музика. Перед ним армія молодих чоловіків і жінок у флюоресцентній зеленій уніформі припрошувала новоприбулих, перекрикуючи баси. Звуки долітали з Терміналу «Д», де персонал на вході скеровував гостей ескалатором на справжній технорейв. Там, у схожій на печеру зоні посадки, черга, довша за чергу в Аеропорту Джона Ф. Кеннеді на Різдво, повзла по сантиметру, так довго, що музика відчувалася ще прискоренішою, занурюючи натовп у відчайдушну нетерплячку. У капелюхах-федорах, бавовняних сорочках у «морську» смужку, грайливих неонових сарафанах, група молодих людей щонайменше дві години чекала у черзі на те, щоби дістатися входу.

Вони не проходили проби на реаліті-шоу, натомість були відвідувачами Summit at Sea («Самміту на Морі»), щорічної конференції Summit Series, яка виросла з 19 хлопців на лижному курорті до феєрії на 800 осіб у Вашинґтоні, а згодом — у цілий курорт та спільноту постійних резидентів у Едені, штат Юта, залучаючи спікерів на кшталт Білла Клинтона і Теда Тернера. Її чергове втілення становило тисячу ретельно відібраних підприємців та знаменитостей на борту круїзного корабля Celebrity Century, який саме вирушав з порту Маямі на Багами. Серед них був Тоні Шей із Zappos, хіп-хоп імпресаріо Рассел Сіммонз, донька колиш­нього президента Барбара Буш й акторка Крістен Белл. Засновник Virgin Group Ричард Бренсон уже був на борту: згідно з розкладом того дня, він мав виголошувати промову на відкритті. Тіль мав прибути ввечері. Подія була задумкою п’яти хіпстерів двадцяти з чимось років, незмінно вбраних в обтислі футболки, джинси з низькою посадкою і модні кросівки з вивернутими язичками, із нарочито, стильно розкуйовдженим волоссям. То був перший день триденної нетворкінгової вечірки на кораблі й одна з перших зустрічей деяких учасників Тілевої нової команди «Двадцятьох до двадцяти». Стипендіатів було обрано, і тепер їхнє рішення залишити інституції вищої освіти заслуговувало на справжню увагу. Патрі Фрідмен брав участь під приводом вивчення можливостей для свого сістейдингового «круїзу», проте провів більшу частину подорожі міркуючи, як привезти стипендіатів Тіля на захід у найдраматичніший спосіб. Він походжав палубою без сорочки або вбраний у пурпурову розлітайку і паперову корону з Burger King. Проте крім Фрідмена та його друзів-ґіків з Кремнієвої долини, на кораблі були переважно чоловіки, чия метросексуальність закінчувалася на спортзалі. Жінки на борту, хай і становили лише чверть зібрання, мали невимушений вигляд згідно з модою Західного узбережжя: у бавовняних сукнях і вільних, простих футболках брендів Східного узбережжя. Послідовники одного з гостей — Тіма Ферріса, автора книжок «Працюй чотири години на добу» і «Тіло за чотири години», і хлопці, і дівчата, приїхали на супернетворкінг із мільйонерами-засновниками компаній, тож їм хотілося мати добрий вигляд впродовж подорожі. «Давос для молодшого покоління», як називали конференцію Summit Series, насправді був прикладом чогось набагато більшого. Її засновники, уродженці Вашинґтона Джастін Коен, Еліот Бісноу і Джефф Розенталь, видобули новий суспільний код, майже цілком новий поколіннєвий тип особистості, під який підпадали сотні 20- і 30-з-чимось-річних: вони само­впевнено ходили кораблем із «контактними» прикрасами на шиї — пластиковими білими кулонами у формі мультяшних ручок із Bluetooth-ом і вшитими контакт­ними даними користувача. Замість обмінюватися візитками, вони могли просто доторкнутися прикрасами та обмінятися інформацією, а потім під’єднати свій кулон до комп’ютера через USB-порт, залогінитися у внутрішню соціальну мережу корабля під назвою «The Collective» («Колектив») і завантажити контактну інформацію усіх, з ким познайомилися протягом розпланованих для цього активностей — як-от «прискорений нетворкінг», уроки покера і сесії з лайф-коучинга на палубі або під час єдиної зупинки на острові «Imagine Nation» («Уявний народ»). «Уявний народ», відомий також під офіційною назвою риф Коко, — рукотворний острів із кіосками з морозивом, водяними гірками, розкладними пляжними кріслами, каяками, уроками скелелазання та пляжним волейболом, — спеціально побудували для круїзних кораблів. У дорозі учасники Summit at Sea прокидатимуться для «обов’язкових вправ із тімбілдингу», відомих також як навчальна пожежна тривога, медитуватимуть під проводом Преподобного Лами Тензіна Дхондена, відвідуватимуть лекції успішних підприємців у сфері технологій, як-от Тіля, та розважатимуться на вечірках із шведським діджеєм DJ Axwell, англійською музиканткою Імоджен Хіп і хіп-хоп групою The Roots.

Зійшовши на борт корабля, кожен з них, уся тисяча, здобули. Прощавай снобістська-і-старанно-невимушена зверхність колишньої крутизни.

Учасники були новими задротами, гібридом уїльямсбурзького[11] гіпстера, егоцентричного автосексуала, який обчитався Тіма Ферріса, і, звісно, його (автосексуала) попередника — метросексуала. Під час лекцій підприємці товклися у проходах, перестрибуючи з місця на місце, привантажуючи своїм «пітчем для ліфту» будь-кого, хто сидів сам. «Звідки ти?» — запитували вони, тільки щоби перейти до опису та історії про заснування своєї компанії. Вони увінчували міні-зустріч поцілунком прикрас із Bluetooth, який тримали напоготові перед прикрасою співрозмовника. Потім вони поверталися до своїх нових друзів у мережі The Collective, цій суміші фейсбука і match.com для учасників круїзу.

Промову Пітера Тіля чекали найбільше, і Фрідмен обрав місце у першому ряду і, усміхаючись, усівся по-турецькому у своїх пурпурових шортах, білій майці та піратському капелюсі.

Упродовж круїзу Фрідмен просунувся у підготовці їхнього з Тілем плану: посадити стипендіатів в автобус і провезти через країну. Навмисно наслідуючи приклад автобусної подорожі Кена Кізі і його банди «Веселих бешкетників» з околиць Пало-Альто до Нью-Йорка у 1964 році, Тіль і його партнери планували автобусний тур у протилежному напрямку. Кізі переконував молодь Америки, що потрібно «зійти з мертвої точки» (приблизно так Тімоті Лірі пізніше закликатиме молодих людей «включатися, налаштуватися і відпасти») і знайти себе у дивокраї ЛСД, псилоцибіна, гашишу і трави, щоби «прочинити двері сприйняття» (перефразовуючи Олдоса Гакслі). Ідея Тіля полягала в тому, що автобусна подорож змусить американську молодь «випасти» і відпасти від коматозної американської системи освіти і порозумнішати, включити свою винахідливість, налаштуватися на мільярди доларів до 30 (в ідеалі — до 20) і відновити статус Америки як світового центру інновацій.

Фрідмена і його друга Джеймса Хоґена, засновника Ephemerisle, щорічного з’їзду стареньких човнів, пов’язаних разом як плавучий попередник