Долина богів. Історії з Кремнієвої долини - Олександра Вулфа

Марбакова родина щойно прилетіла з Північної Кароліни, де ще вчора вони відвідували Уейк-Форест. Витративши 600 доларів на одну людину лише за переліт, його батько, здається, відчув полегшення, що не доведеться платити більше, ніж за семестр.

«Люди витрачають двісті тисяч доларів на коледж. Потім, після випуску в травні або червні, всі повертаються до своїх батьків, — каже Джон Марбак. — Порожні гнізда чекають своїх пташенят із мандрів».

Приблизно половина родин були іммігрантами. Тайли, що походили з Індії, були вдягнені строго: вона — у консервативну сукню стриманих кольорів, а він — у темного кольору костюм. Вони переїхали до Америки заради освітніх перспектив. Тану вступила на магістерську програму з архітектури в Університеті Вашинґтона, а Правін здобув докторський ступінь з фармакології. Проте з роками вона розчарувалася в американській системі виховання та освіти.

«В Індії люди вміють виживати, — каже вона. — А тут їх виховують з позитивною підтримкою та в ізоляції, тож вони виростають по-справжньому невинними й наївними». В Індії також панує «зловживання освітою», припускає вона, але там вона принаймні «дешева, тому великої біди немає. А тут є ризик».

Тану дійшла висновку, що американські діти не уявляють реального життя, доки не закінчать навчання. «Перед вступом до коледжу завжди мають бути передумови життєвого досвіду», — каже вона: спеціалізована освіта й кар’єра американців є лінійними, та їм бракує покликання й скерування, а стипендіальна програма Тіля вирішила цю проблему. «Такі речі потребують сміливості. Тіль підтримує це, змушуючи дітей вирватися з цих пут».

За словами Тану, вона хотіла, щоб і її старший син Шіл узяв участь у конкурсі. Натомість він вступив до Стенфордського університету, хоч і працював три дні на тиждень з новими компаніями у Bessemer Venture Partners — фірми, що займається венчурними інвестиціями у Кремнієвій долині. «Я йому кажу: “Ти мусиш побачити це збудження, цю енергію!”»

Її інший син, фіналіст Суджай, з восьмирічного віку займався дослідженнями етанолу з професором Рочестерського університету в передмісті Нью-Йорка. «Навіть професор здався, а Суджай був наполегливим», — розповіла Тану.

Не схоже, щоби професори та декани країни з усім цим погоджувалися. У 2011 році Вівек Вадгва, запрошений викладач університетів Дюка й Еморі, написав фейлетон для TechCrunch під назвою «Хороший друг не порадить дослухатися до освітніх рекомендацій Пітера Тіля», в якій він розкритикував стипендіальну програму. Під час панельної дискусії на конференції в Амерканському товаристві інженерної освіти Вадгва порушив тему поглядів Пітера Тіля на освіту. Як він написав, «більшість деканів серед аудиторії були вражені. Вони не могли повірити, що такі дебати відбуваються у Кремнієвій долині. Я сказав їм, що більше десятка студентів підходили до мене за останні кілька місяців із проханнями про пораду, чи варто їм залишати навчання. Ті студенти сприймають людей на кшталт Тіля дуже серйозно». Вадгва опитав трьох запрошених деканів. Один із них, Джим Пламмер зі Стенфордської інженерної школи, порівняв ідею Тіля із принципом навчання унверситетських спортсменів, які не записуються на наукові дисципліни, а просто займаються спортом, доки їх не заберуть у професійний спорт. Декан інженерної школи Пратта при Університеті Дюка Том Кацулеас сказав: «Ще одна причина не дослухатися до порад Пітера Тіля полягає в тому, що вартість навчання є об’єктивною і навчання є самоціллю, а не чимсь, що вимірюється фінансовою віддачею подальшої кар’єри».

Парадокс у тому, що сам Тіль має ступені бакалавра і доктора Стенфордського університету. І звик до запитань про цю суперечність. Він вважає, що коледж має сенс для деяких людей — таких, як він, та для більшості — ні. Він сказав, що не змінив би нічого, але якби йому тоді трапилася велика ідея, зосередився б на ній.

Під час ланчу батьки розцінили скарги деканів як дешеві прийоми, вважаючи, що їхня ідентичність надто сильно пов’язана з академічним світом. Розмова повернулася до обговорення слів декана Гарвардської бізнес-школи, яка схвалила стипендіальну програму. На їхню думку, хоч пані декан й не була цілком у захваті від ідеї, проте готова прийняти на навчання студентів, які побували на стипендіальній програмі, та вирішать повернутися до університету.

«Вона готова підтримати — і в цьому вся суть», — сказала Тану. Утім, Джон Марбак планував, що інші його діти підуть протореним шляхом. Джон-молодший — один із трійні. Його сестра Мелані восени піде до Університету Фейрфілда на медичний факультет, а сестра Меґан вчитиметься в Університеті Лойола в Меріленді. Немовби однієї плати за один коледж було недостатньо, Марбаки мусили давати собі раду одразу з трьома.

Зрештою, лише одна фіналістка, яка здобула стипендію того року, відмовилася від неї. Тесса Ґрін — випускниця школи з міста Уестпорт, штат Коннек­тикут — вагалася між стипендією та навчанням у MIT, де, як вважали її батьки, вона мусить навчатися. О’Ніл запросив її на ланч у Нью-Йорку через тиждень. Щоби переконати Тессу, він запросив на допомогу Іден Фулл, оптимістично налаштовану фіналістку, яка розвинула свій шкільний проект сонячних батарей для кенійських селищ у компанію SunSaluter[10]. Двох дівчат поселили в одному номері в готелі Hyatt.

Проте коли Ґрін з’явилася у Fig & Olive на розі 52-ї вулиці та Медісон-авеню на Манхеттені по дорозі на вікенд для новачків у Принстоні, вона боялася навіть починати дискусію. Її хвилясте темно-коричневе волосся куйовдилося на всі боки, доки вона не зібрала його у хвостик. Вона зняла рюкзак з плеча і присунула на ніс окуляри. Останні два тижні вона провела в суперечках з батьками на тему, погоджуватися їй на стипендіальну програму чи навчатися в університеті, і все сказане ними підштовхувало її у другому напрямку. Що ще гірше, батько, корпоративний юрист, закидав її запитаннями про те, як вона планує заснувати компанію, де вона мешкатиме і де знайде фінансування.

За останні кілька днів вона дізналася про пропозицію взяти участь у стипендіальній програмі та прийом до Массачусетського технологічного університету і Принстона. Здавалося, все, що їй хотілося зробити, це сісти в потяг і опинитися в безпечному просторі університетського містечка і повернутися до того, що, на її думку, вона мусить робити.

«А якби я зателефонував твоїм батькам і обговорив деталі, це допомогло б?» — запитав О’Нілл.

«Так, але