Темний шлях - Анні Кос

У п'ятнадцять мене продали, зробили служницею в будинок якогось пана. Через деякий час я сподобалася йому, і він вирішив зробити мене своєю наложницею. Ніхто не питав мене, чого хочу я, а я... я була налякана до півсмерті. Мене, ледь одягнену і розмальовану, наче ляльку, відвели до спальні господаря. Він наказав мені лягти, почав торкатися… Я геть втратила розум. Кричала і чинила опір з усіх сил, примудрилася зірвати кинджал з його пояса і вдарила. Хотіла влучити в його серце, але, на жаль, зачепила лише руку. Дурна, треба було цілити в себе, я б змогла.

Відчувши біль, він оскаженів і викликав варту. Що могла зробити одна дівчинка проти чотирьох навчених воїнів? Нічого. Мене навіть не стали кидати в міські каземати або повертати минулому господареві. Господар віддав мене на потіху солдатам. «Не хочеш бути тільки моєю, тоді даруй насолоду всім», — сказав він, перш ніж зачинити за собою двері.

Наступного ранку мене, закривавлену й зганьблену, з обстриженим волоссям, у розірваному одязі, повернули на ринок рабів. А я, ледь отямившися, впала в страшну лють. Кидалася на людей, билася о залізо решітки, трощила все, що траплялося мені під руку.

Мене кинули в клітку і залишили одну.  Я почувалася брудною, жалюгідною, негідною. Мені здавалося, що сором навічно в'ївся мені під шкіру, і єдиний спосіб очиститися — здерти її з себе. Коли наглядачі прийшли знову через кілька годин, на мені живого місця не було. Здійнялася паніка: до цього моменту моє тіло ще становило інтерес для покупця, тепер же втратило товарний вигляд остаточно. Мій тимчасовий господар був у такій невимовній люті, що наказав відшмагати мене.

Інша б від відчаю і болю збожеволіла, але мені те, що відбувалося, здавалося цілком природним. Я мерзенна, погана, я маю бути покарана. Кожен удар немов робив мене кращою і чистішою... Після мене кинули в загальну камеру і забули на довгий час. Через місяць, коли рани на шкірі затягнулися, а синці майже зійшли, мене виставили на торги разом з іншими невільниками на загальній площі. Довгий час ніхто не хотів купляти настільки жалюгідну рабиню, та все ж за кілька днів знайшовся покупець, який віддав моєму господареві жменю мідяків. Він відвіз мене в таверну в глухій глушині й відправив працювати на кухню.

Кошмари мучили мене майже щоночі, я боялася людей, не розмовляла з чоловіками, не підіймала очей на відвідувачів. Мене з головою накрило відчуття власного безсилля. Туга, яку мені дістало сил нарешті визнати, заповнила розум, занурюючи в безодню сірого мороку.

Йшли місяці, сонце і тепло змінювалося дощами, а я не помічала. Життя навкруги стало звичним і зрозумілим. При всьому бажанні змінити його було неможливо, але в мене такої мети й не було. На кухні мене називали німою Віалою. Спочатку дехто з жінок старшого віку намагався допомогти мені, запропонувати щось на кшталт захисту і розуміння, але я відкинула все. Не зі зла, просто сил не було розмовляти хоч з кимось. Мені дали спокій і більше не помічали. Так тривало майже два роки.

Потім сталося несподіване: в один із холодних дощових днів на порозі таверни з'явився загін. Справжні воїни, не торговці чи селяни. Одягнені в чорно-синю форму, з багатим озброєнням, на плечі в кожного мерехтіла емблема дракона. Навіть їхні коні здавалися надто дорогими та красивими для нашої глушини. 

Старша кухарка, яка травила іноді байки для розваги прислуги, перша здогадалася, хто це був.

Особиста гвардія темного мага, людини, що володіла вогнем і темрявою, герцога Недоре, Міати й Зелених островів. Ми чули, що герцог є другою за могутністю людиною в імперії, що армія сутінкового лорда підкорялася лише йому, і навіть імператор не оскаржував цього. Але Недоре і Міата були десь дуже далеко, ми майже не знали про них. І ось зараз, у глибині імперії, у занедбаному селі, що притулилося до тракту, що треба було цим похмурим воїнам?

Господар велів усім слугам забратися на кухню і чекати його дозволу вийти. А потім, блідий і тремтячий, влетів до нас, знайшов мене поглядом, боляче викрутив руку і потягнув до виходу, злобно шиплячи:

— Дурна дівка, що й коли ти накоїла? Не знаю, чим саме завинила, але відповідати тобі за це самій, не стану тебе захищати. — І він впихнув мене в зал зі словами: — Ось вона, пане, нехай ваше правосуддя наздожене її.