Янголи і демони - Ден Браун

А тоді це світило вибухнуло.

Земля під ногами затрусилася — з неба, як грім, ударила вибухова хвиля. Вона накотилася на людей, неначе гнів Божий. Граніт, на якому стояв Ватикан, здригнувся; одним перехопило подих, інші попадали. Колонада довкола майдану затремтіла. Тоді раптом повіяв гарячий вітер. Зловісно виючи, він гуляв майданом, свистів між колонами і вдарявся об стіни. Над головами кружляли хмари пилу. Люди, налякані цим Армагеддоном, боязко тулилися одне до одного.

А тоді сліпуча сфера швидко почала стискатися й знову перетворилась на таку саму крихітну цятку світла, з якої раніше з’явилася.

124

Такої тиші ще не бувало.

Люди на майдані Святого Петра одне за одним відводили погляди від стемнілого неба й опускали голови. Кожен по-своєму переживав диво, свідком якого щойно став. Промені прожекторів теж опустилися до землі, немов уклоняючись темряві, що огорнула їх знову. Здавалося, цієї миті весь світ одночасно схилив голову.

Кардинал Мортаті став на коліна, щоб помолитися. Інші кардинали зробили те саме. Швейцарські гвардійці мовчки опустили свої довгі мечі. Ніхто не вимовив ані слова. Ніхто не рухався. Усіх переповнювали почуття. Сум. Страх. Подив. Віра. І поклоніння перед новою потужною силою, яка щойно явилась їм у всій своїй величі.

Вітторія Ветра, тремтячи, стояла біля підніжжя сходів собору Святого Петра. Вона заплющила очі. Попри сум’яття, що охопило її душу, у свідомості, немов звук далекого дзвону, вперто звучало одне-єдине слово. Чисте. Жорстоке. Вона гнала його геть, а воно лунало знову і знову. Біль був занадто сильний. Вона намагалась відволіктися тим, що займало в цю мить інших... приголомшлива потужність антиматерії... порятунок Ватикану... камерарій... неймовірна відвага... чудеса... самопожертва. Але слово не йшло з голови... воно пробивалось крізь хаос думок і почуттів, сповнюючи серце безмежною самотністю.

Роберт.

Він прийшов по неї в замок Святого Янгола.

Він її врятував.

І тепер він загинув від її творіння.

Кардинал Мортаті молився і розмірковував, чи й він колись так само, як камерарій, почує голос Бога. Чи для того, щоб пережити чудо, неодмінно треба самому вірити в чудеса? Мортаті був сучасною людиною, що сповідувала давню віру. Чудеса ніколи не мали для нього великого значення. Звичайно, його релігія твердила про чудеса... про долоні, що кривавлять... про воскресіння з мертвих... про відбитки на плащаницях... Однак раціональний розум Мортаті завжди вважав ці розповіді міфами. Вони — просто вияв найбільшої людської слабкості — потреби мати докази. Чудеса — це лише легенди, за які ми так уперто чіпляємося, бо дуже хочемо, щоб вони були правдою.

Але...

Невже я настільки сучасний, що не здатний повірити в те, що бачили мої очі? Це ж було чудо, хіба не так? Так! Господь, шепнув камерарію на вухо кілька слів і врятував цю церкву, Чому в це так важко повірити? Що можна було б подумати про Бога, якби Він не зробив нічого? Що Всевишньому байдуже? Що Він був безсилий відвернути це лихо? Чудо було єдиною можливою реакцією!

Стоячи на колінах, Мортаті молився за душу камерарія. Він дякував молодому священику за те, що той, попри свої молоді літа, зумів відкрити йому, старцю, очі на дива, які може творити беззастережна віра.

Треба сказати, Мортаті і не підозрював, якого величезної u випробування от-от доведеться зазнати його вірі...

Майданом Святого Петра спочатку прокотився тихий гомін. Гомін погучнішав і за мить переріс на гучне ревіння. Увесь натовп в один голос заволав:

— Дивіться! Дивіться!

Мортаті розплющив очі й подивився на людей. Усі показували кудись позад нього, у напрямку собору Святого Петра. Обличчя сполотніли. Хтось упав на коліна. Хтось зомлів. Хтось нестримно заридав.

— Дивіться! Дивіться!

Збентежений Мортаті подивився туди, куди показували тисячі рук. А вони показували на найвищий рівень базиліки — терасу на даху, звідки на майдан дивляться величезні статуї Ісуса й апостолів.

Там, праворуч від Ісуса, простягнувши руки до світу... стояв камерарій Карло Вентреска.

125

Роберт Ленґдон уже не падав.

Не було більше панічного страху. Ні болю. Ані навіть свисту вітру. Чувся тільки тихий плескіт води, ніби він мирно спить десь на пляжі.

Десь у глибині свідомості Ленґдон відчував, що це смерть, і радів їй. Він дозволив цьому дивному заціпенінню опанувати його повністю. Нехай воно несе його куди завгодно. Біль і страх притупилися, і він не бажав їхнього повернення нізащо на світі. Останнє, що він пам’ятав, можна було уявити хіба що в пеклі.

Забери мене. Прошу...

Але хлюпотіння води, що заколисувало його й навіювало спокій, водночас повертало до дійсності. Воно намагалося пробудити його від забуття. Ні! Я хочу залишитися тут! Він не бажав прокидатися. Відчував, що на кордонах його блаженства збираються демони, які от-от порушать його спокій. У свідомості закружляли якісь невиразні образи. Почулися крики. Завив вітер. Будь ласка, не треба! Чим більше він опирався, тим ближче підступали демони.

А тоді він різко повернувся до життя...

Гелікоптер піднімався вище й вище. Він опинився у пастці. Вогні Рима за відчиненими дверима кабіни віддалялися з кожною секундою. Інстинкт самозбереження казав йому викинути антиматерію просто зараз. Ленґдон знав, що півмилі контейнер пролетить менше ніж за двадцять секунд. Але він падатиме на місто з людьми.

Вище! Вище!

Цікаво, на яку висоту вони вже піднялися, думав Ленґдон. Він знав, що невеличкі літаки з пропелером літають на висоті приблизно чотири милі. Цей гелікоптер мусив уже піднятися на значну частку цієї відстані. На дві милі? Три? Шанс іще залишався, Якщо точно розрахувати час, то контейнер вибухне на півшляху до землі і водночас на безпечній відстані від гелікоптера. Ленґдон подивився вниз, на величезне місто під ними.

— А якщо ви розрахуєте неправильно? — несподівано запитам камерарій.

Ленґдон був вражений. Камерарій навіть не дивився на нього Очевидно, він прочитав його думки з туманного відображення у вітровому склі. Дивно, але камерарій вже не вів гелікоптер. Він навіть відпустив важіль керування двигуном. Здавалося, машина тепер летить на автопілоті, запрограмована на підйом. Камерарій тим часом підняв руку до стелі кабіни й витягнув з-за оболонки кабелю якийсь ключ.

Ленґдон розгублено спостерігав, як камерарій швидко відімкнув металевий багажник, закріплений між сидіннями, і витягнув звідти великий чорний нейлоновий ранець. Він поклав ранець на сидіння біля себе. Думки в Ленґдона закружляли вихором. Усі рухи камерарія були спокійні й виважені, так начебто він уже давно знайшов вихід.

— Дайте контейнер мені, — суворо