Янголи і демони - Ден Браун

У камерарія стиснулося серце.

— Хто?!

Гвардієць показав пальцем.

— Він!.

Роберт Ленґдон здивувався, що контейнер виявився таким важким. Він підбіг до гелікоптера з іншого боку і заскочив у відсік для пасажирів, де вони з Вітторією сиділи лише кілька годин тому. Залишивши двері відчиненими, він застебнув пасок безпеки. Тоді крикнув камерарію, що сидів спереду:

— Летіть, отче!

Камерарій повернувся до Ленґдона. Його обличчя сполотніло з жаху.

— Що ви робите!

— Ви керуйте гелікоптером! Я скину контейнер! — нетерпляче крикнув Ленґдон. — Часу немає! Летімо швидше!

Камерарій на мить заціпенів. У яскравому світлі прожекторів, що проходило крізь скло кабіни, складки в нього на обличчі потемнішали.

— Я можу зробити це сам, — прошепотів він. — Я повинен зробити це сам.

Ленґдон його не слухав. Летіть! почув він власний крик. Швидше! Я допоможу вам! Він подивився на контейнер і в нього перехопило подих.

— Три хвилини, отче! Три!

Ці слова повернули камерарія до дійсності. Він рішуче повернувся до панелі керування. Гелікоптер різко заревів і відірвався від землі.

Крізь вихор пилюки Ленґдон побачив Вітторію. Вона бігла до гелікоптера. Їхні очі зустрілися, а за кілька секунд вона вже була далеко внизу.

122

Від ревіння двигуна й сильного вітру, що вривався у відчинені двері, усі чуття Ленґдона поринули в хаос. Сила тяжіння зросла в кілька разів — камерарій піднімав гелікоптер різко вгору. Залитий сяйвом майдан Святого Петра швидко перетворився на нечіткий овал світла посеред моря міських вогнів.

Контейнер з антиматерією видавався Ленґдонові важким як камінь. Він стиснув його міцніше в долонях, що вже стали слизькими від поту й крові. Крапля антиматерії спокійно висіла всередині, пульсуючи червоним у світлі дисплея, що відлічував останні хвилини.

— Дві хвилини! — крикнув Ленґдон, застановляючись, де камерарій збирається скинути антиматерію.

Вогні міста під ними розбігалися в усіх напрямках. Далеко на заході Ленґдон бачив мерехтливу лінію середземноморського узбережжя — нерівний кордон з вогнів, за яким простягалося безкрає темне ніщо. Море тепер здавалося далі, ніж Ленґдон уявляв раніше. Крім того, скупчення вогнів на узбережжі нагадало про те, що вибух може мати руйнівні наслідки, навіть якщо станеться далеко в морі. А про шкоду від десятикілотонної хвилі, яка здійметься від цього вибуху, Ленґдон навіть не подумав.

Він повернувся й подивився в переднє скло кабіни і відчув деяке полегшення. Просто по курсу гелікоптера в темряві виднілися пологі схили Римських гір. Вони були поцятковані вогниками — там стояли вілли дуже заможних людей — але приблизно через милю на північ гори поринали в темряву. Жодного вогника, нічогісінько — лише величезний клапоть чорноти.

Кар’єри! подумав Ленґдон. La Cava Romana!

Уважно вдивляючись у безлюдну територію внизу, Ленґдон відчував, що вона достатньо велика. Крім того, до неї було не далеко. Значно ближче, ніж до моря. Його охопило радісне збудження. Очевидно, саме там камерарій планує скинути антиматерію! Гелікоптер прямує саме туди! До кар’єрів! Проте Ленґдон з подивом зауважив, що, хоч двигун реве дедалі голосніше, а гелікоптер набирає швидкість, кар’єри зовсім не наближаються Збентежений, він виглянув крізь відчинені двері, щоб зорієнтуватися. Від того, що він побачив, його кинуло в холодний піт. Просто під ними, за тисячі футів внизу сяяв прожекторами майдан Святого Петра.

Ми досі над Ватиканом!

— Камерарію! — видихнув Ленґдон. — Летіть уперед! Ми вже достатньо високо! Треба рухатися вперед! Ми не можемо скинути антиматерію на Ватикан!

Камерарій не відповів. Здавалося, він повністю зосереджений на керуванні машиною.

— Залишилося менше двох хвилин! — кричав Ленґдон, піднявши контейнер. — Я вже їх бачу! La Cava Romana! Лише кілька миль на північ! Часу не...

— Ні, — нарешті відповів камерарій. — Надто небезпечно. Мені шкода. — Гелікоптер піднімався вище й вище в небо. Камерарій повернувся до Ленґдона з сумною усмішкою: — Вам не треба було летіти зі мною, друже. Ви принесли найвищу жертву.

Ленґдон подивився у безмежно втомлені очі камерарія і раптом зрозумів. Усередині в нього все похололо.

— Але... мусить же бути хоч якесь місце!..

— Небо, — твердо відказав камерарій. — Це єдине безпечне місце.

Ленґдон не міг отямитись. Він абсолютно неправильно зрозумів план камерарія. Дивися на небо!

Небо, як тепер збагнув Ленґдон, було тим місцем, куди вони прямували. Камерарій від самого початку не збирався скидати антиматерію. Він просто відвозив її якомога далі від Ватикану.

Це був політ в один бік.

123

Вітторія Ветра стояла на майдані Святого Петра і напружено вдивлялася в небо. Гелікоптер перетворився на малесеньку цятку, світло прожекторів уже його не досягало. Навіть гуркіт двигуна стих до ледь чутного гудіння. Здавалося, весь світ завмер в очікуванні і пильно дивиться в небо... Усі люди, усіх конфесій... усі серця б’ються, як одне.

Вітторія страждала. Серце в неї розривалося. Коли гелікоптер зник з очей, вона згадала обличчя Роберта, що швидко віддалялося вгору. Що він собі думав? Невже не зрозумів?

Усі телевізійні камери на майдані дивилися в темне небо. Чекали. Люди задерли голови, подумки відлічуючи секунди. На всіх величезних екранах була та сама мирна картина... Римське небо, всіяне тисячами мерехтливих зірок. Вітторія відчула, що до очей підступають сльози.

Позаду неї стояли кардинали. Вони теж із німим благоговінням дивилися вгору. Дехто склав долоні в молитві. Більшість були приголомшені і немов заціпеніли. Дехто плакав. Секунди минали.

По всьому світу в будинках, барах, на підприємствах, в аеропортах, лікарнях люди затамували подих і думали про одне. Чоловіки й жінки взялися за руки. Батьки притиснули до себе дітей. Здавалося, час застиг. Душі всіх людей разом завмерли.

Тоді в соборі Святого Петра безжально задзвонили дзвони.

Вітторія більше не стримувала сліз.

Тоді... весь світ побачив... як час сплив.

Мертва тиша, що повисла над майданом, була найстрашнішою.

Високо в небі над Ватиканом з’явилася крихітна цятка світла. На коротку мить народилось нове небесне тіло... Такого чистого й білого світла ще ніхто ніколи не бачив.

А тоді це сталося.

Спалах. Цятка почала ширитись і перетворилася на сліпучо-білу кулю. Куля з неймовірною швидкою розросталася навсібіч, поглинаючи темряву, і водночас яскравішала, неначе диявольський вогонь, готовий пожерти ціле небо. Набираючи швидкості, вона мчала вниз, до людей.

Засліплені люди разом зойкнули. У різкому білому світлі чітко було видно їхні перелякані обличчя. Усі прикривали очі руками й кричали від страху.

Але потім сталося неймовірне. Світло, що нестримно мчало в усіх напрямках, раптом, немов скорившись Божій волі, зупинилося. Вибух неначе утримувався у велетенській скляній сфері. Відскочивши від невидимої перешкоди, хвилі світла повернули назад. Сяйво стало ще разючішим. Здавалося, вогняна куля досягла якогось наперед