Янголи і демони - Ден Браун

Переконавши жінку-пілота, що правила поведінки в повітряному просторі над Ватиканом зараз хвилюють Святий престол найменше, він попросив її потайки пролетіти над муром і приземлитися на гелікоптерному майданчику всередині Ватикану.

— Grazie, — подякував він, із зусиллям зійшовши на землю. Вона послала йому повітряний поцілунок, швидко здійнялась у повітря і зникла в темряві за муром.

Ленґдон видихнув, намагаючись зібратися з думками і краще усвідомити те, що він збирався зробити. Тримаючи в руці відеокамеру Колера, він сів до того самого електричного авта, яким уже їхав удень. Акумулятори майже розрядилися, стрілка була практично на нулі. Ленґдон вирішив не вмикати фар, щоб заощадити енергію.

А крім того, він волів, щоб його ніхто не бачив.

Кардинал Мортаті стояв біля дверей і здивовано спостерігав за тим, що відбувалося в Сікстинській капелі.

— Це справжнє чудо! — кричав один кардинал. — Десниця Господа!

— Так! — погоджувався з ним другий. — Господь явив нам свою волю!

— Камерарій буде нашим Папою! — волав третій. — Він не кардинал, але Бог дав нам чудесний знак!

— Так! — підтримав іще хтось. — Закони конклаву створили люди. А зараз ми маємо перед очима волю Бога! Закликаю всіх негайно провести голосування!

— Голосування?! — перепитав Мортаті, підходячи до них. — Здається, це мій обов’язок.

Усі повернулися.

Мортаті відчув на собі насторожені погляди. Кардинали здавалися йому далекими, розгубленими, ображеними його тверезістю. Мортаті дуже хотів би відчувати те саме радісне піднесення, яке бачив на обличчях довкола себе. Але не відчував. У його серці були біль і сум, яким він не знаходив пояснення. Він дав обітницю керувати конклавом із чистою душею, а тепер не міг позбутися цих дивних сумнівів.

— Друзі, — почав Мортаті, підійшовши до вівтаря. Власний голос здавався йому чужим. — Боюся, до кінця своїх днів я так і не зможу збагнути суті того, що побачив цієї ночі. Однак те, що ви пропонуєте стосовно камерарія... це не може бути волею Бога.

У капелі запала тиша.

— Як... ви можете таке казати? — нарешті вимовив один із кардиналів. — Камерарій урятував Церкву. Бог промовляв до нього! Цей чоловік переміг саму смерть! Якого ще нам треба знаку?!

— Камерарій зараз до нас прийде, — сказав Мортаті. — Зачекаймо на нього. Послухаймо, що він сам скаже, перш ніж голосувати. Можливо, він нам щось пояснить.

— Пояснить?

— Коли ви призначили мене головним виборцем, я дав обітницю дотримуватися правил конклаву. Вам, поза сумнівом, відомо, що, за законом, камерарій не може претендувати на Святий престол. Він не кардинал. Він лише священик... простий камергер. Крім того, він замолодий, щоб стати Папою. — Мортаті відчув, що кардинали вже дивляться на нього з відвертою ворожістю. — Навіть якщо я просто дозволю таке голосування, то це автоматично означатиме, що я прошу вас підтримати людину, яка, за законами Ватикану, не має права бути обраною на папський престол. Тобто таким чином я проситиму кожного з вас порушити священну обітницю.

— Але те, що трапилось цієї ночі, — запинаючись, вимовив хтось, — безумовно, стоїть над нашими законами!

— Невже? — голосно запитав Мортаті, сам не знаючи, звідки беруться ці слова. — Невже Бог хоче...щоб ми відкинули закони Церкви? Невже Бог хоче, щоб ми відмовилися від здорового глузду і впали в безумство?

— Але хіба ви не бачили того, що бачили ми? — сердито запитав хтось. — Як ви взагалі наважуєтеся піддавати сумніву такий вияв вищої сили?!

Голос Мортаті прогримів так гучно, як він сам не сподівався.

— Я не піддаю сумніву силу Господа! Саме Бог дав нам розум і обережність! Виявляючи обачність, ми служимо не кому іншому, як Йому!

129

Вітторія Ветра сиділа в німому заціпенінні на лаві під дверима Сікстинської капели. Побачивши того, хто зайшов у коридор крізь задні двері, вона подумала, що це ще один привид. Перебинтований привид, що кульгав і мав на собі якусь медичну уніформу.

Вона підвелася... не вірячи власним очам.

— Ро... берт?

Він не відповів. Просто підійшов і рвучко обійняв її. Тоді припав вустами до її вуст. Це був імпульсивний, гарячий поцілунок, сповнений вдячності.

У Вітторії сльози потекли по обличчю.

— О Боже... дякую, дякую Тобі, Боже.

Він поцілував її ще раз, уже пристрасніше, і вона притиснулася до нього, загубилась у його обіймах. Їхні тіла сплелися, наче вони знали одне одного довгі роки. Забувши страх і біль, вона заплющила очі і почулася невагомою.

— Це Божа воля! — кричав хтось, і його голос відлунював від стін Сікстинської капели. — Хто ще, як не обранець Божий, міг пережити цей диявольський вибух?

— Я, — долинув голос від дверей каплиці.

Мортаті й інші здивовано витріщились на забинтованого чоловіка, що йшов до них центральним проходом.

— Містер... Ленґдон?

Не кажучи ні слова, Ленґдон повільно підійшов до вівтаря. Вітторія Ветра увійшла за ним. Тоді з’явилися двоє гвардійців — вони тягли візок, на якому стояв великий телевізор. Ленґдон чекав, доки гвардійці встановлять телевізор — екраном до кардиналів — і ввімкнуть в електромережу. Тоді показав їм жестом, щоб вийшли.

Коли гвардійці зникли за дверима, Ленґдон під’єднав до телевізора крихітну відеокамеру «Sony RUVI» і натиснув play.

Екран ожив.

На ньому з’явився папський кабінет. Зображення було не дуже якісне, ніби знімали прихованою камерою. Приблизно в центрі у тьмяному світлі можна було розгледіти камерарія — він стояв біля каміна. Спочатку було враження, що він говорить просто в камеру, але незабаром з’ясувалося, що він розмовляє з кимсь — тим, хто це знімає. Ленґдон пояснив, що фільм зняв Максиміліан Колер, директор ЦЕРНу. Лише годину тому Колер потайки записав свою зустріч із камерарієм на мініатюрну відеокамеру, сховану під підлокітником його інвалідного крісла.

Мортаті й інші кардинали збентежено дивилися на екран. Хоч розмова вже якийсь час тривала, Ленґдон не завдав собі клопоту перемотати плівку на початок. Очевидно, те, що мали побачити кардинали, було попереду...

— Леонардо Ветра вів щоденник? — говорив камерарій. — Якщо так, то для ЦЕРНу це добра новина. Якщо в щоденнику описано технологію створення антиматерії...

— Її там не описано, — сказав Колер. — Ти зрадієш, коли я тобі скажу, що ця технологія загинула разом із Леонардо. Проте у його щоденнику є інша цікава інформація. Про тебе.

Камерарій начебто занепокоївся.

— Не розумію.

— Там написано про одну зустріч, яку Леонардо мав місяць тому. Зустріч з тобою.

Камерарій повагався, тоді, глянувши на двері, мовив:

— Рошер не повинен був тебе впускати, не спитавши мене. Як тобі вдалося його переконати?

— Рошер знає правду. Я подзвонив йому і розповів