Затемнення - Стефані Маєр
Я ні про що не турбувалась сильніше, ніж про біль. Я заслуговувала на нього більше, що б він мені не приніс. Я сподівалась, він буде дошкульним. Сподівалась, що справді страждатиму.
В цей момент я відчула, ніби ми з Джейком — одна людина. Його біль завжди був і завжди буде моїм болем, а зараз його радість була моєю радістю. Я також раділа, але це щастя так чи інак також було стражданням. Я майже відчувала його шкірою, воно пропалювало її, наче кислота, наче повільні тортури.
За одну коротку, але нескінченну секунду перед моїми вологими від сліз очима виникла зовсім інша картина. Ніби я дивилась крізь фільтр думок Джейкоба, я могла бачити саме те, від чого я збиралась відмовитись, саме те, від втрати чого моє нове знання не могло мене врятувати. Я бачила Чарлі й Рене поряд із Біллі та Семом у Ла-Пуші. Я бачила, як минають роки, що вони для мене означають і як я змінююсь. Я бачила величезного червонувато-бурого вовка, якого я кохала і котрий завжди був поряд, коли я того потребувала. За той крихітний проміжок часу я ще побачила двох темноволосих коротко стрижених діточок, що втікали від мене в знайомий ліс. Коли вони зникли, разом із ними зникло і видіння.
А потім дуже виразно я почула, як по моєму серцю пролягла тріщина і маленький шматочок відколовся від цілого.
Губи Джейкоба відірвались від моїх. Я розліпила очі, він дивився на мене з радістю і цікавістю.
— Я мушу іти, — прошепотів він.
— Ні.
Він посміхнувся, задоволений моєю відповіддю.
— Я ненадовго, — пообіцяв він. — Але спочатку…
Він нахилився, щоб знову мене поцілувати, сенсу опиратися не було. Яка вже різниця?
Цього разу поцілунок був іншим. Він м’яко поклав долоні мені на обличчя, його теплі губи були ніжними, неочікувано нерішучими. Поцілунок був коротким і дуже-дуже солодким.
Він оповив руки навколо мене, обережно мене обійняв і прошепотів на вухо:
— Таким повинен був бути наш перший поцілунок. Але ліпше пізно, ніж ніколи.
Я вткнулася йому в груди, щоб він не бачив, і розревілася.
РОЗДІЛ 24. НЕОБАЧНИЙ УЧИНОК
Я лежала, тицьнувшись обличчям у спальний мішок і чекаючи, доки правосуддя мене наздожене. Може, мене поховає тут снігова лавина. Як би я хотіла, щоб сталося саме так! Я більше ніколи не хотіла бачити в дзеркалі своє обличчя. Я була чудовиськом.
Я не почула жодного звуку, який би міг мене попередити. Едвардова рука взялась нізвідки, вона гладила моє сплутане волосся. Я винувато здригнулась, коли він діткнувся мене.
— З тобою все гаразд? — прошепотів він, голос його був стривожений.
— Ні. Я хочу померти.
— Це ніколи не трапиться. Я не дозволю.
Я застогнала, а потім прошепотіла:
— Ти можеш змінити свою думку з цього приводу.
— Де Джейкоб?
— Він пішов битися, — промимрила я у підлогу.
Джейкоб полишав маленький табір у піднесеному гуморі, з веселим «Я скоро повернусь», він побіг у бік галявини, його обриси затремтіли, коли він перевтілювався в своє друге «я». Зараз уже вся зграя знала. Сет Клірвотер, що прогулювався ззовні намету, був потаємним свідком моєї ганьби.
Едвард довго мовчав.
— Ох, — нарешті вимовив він.
Тон його голосу змусив мене пошкодувати про те, що мене не засипало снігом. Я підняла очі, щоб поглянути на нього, але Едвард на мене не дивився, його погляд був неуважливим, він слухав таке, що я б ліпше померла, ніж дозволила йому почути. Я знов опустила обличчя на долівку.
Мене приголомшило, коли Едвард стримано всміхнувся.
— А я гадав, що я воюю не за правилами, — промовив він майже із заздрісним захопленням. — Та я у порівнянні з ним — сама святість, — він провів рукою по видимій частині моєї щоки. — Я не серджусь на тебе, кохана. Джейкоб набагато підступніший, ніж я гадав. Хоча мені б хотілось, щоб ти його не просила.
— Едварде, — прошепотіла я в грубий нейлон. — Я… я… я не…
— Ш-ш-ш… — заспокоював він мене, пестячи мою щоку. — Я не це мав на увазі. Він би тебе поцілував у будь-якому разі, навіть якби ти і не потрапила у його пастку, просто тепер я не маю приводу натовкти йому пику. А я б отримав від цього купу задоволення.
— Потрапила в пастку? — пробурмотіла я майже нерозбірливо.
— Белло, невже ти і справді повірила, що він такий шляхетний? Що він загине в полум’ї слави задля того, щоб звільнити мені дорогу?
Я повільно підняла голову, щоб побачити його уважний погляд. Вираз його обличчя був м’яким. Очі висловлювали лише розуміння, а не огиду, на яку я заслуговувала.
— Так. Я в це повірила, — пробурмотіла я і відвела очі. В моїй душі не було місця для жодних почуттів, окрім ненависті до самої себе.
Едвард знов м’яко розсміявся.
— З тебе такий кепський брехун, що ти віриш кожному, хто має хоч на крихту більше таланту.
— Чому ти не сердишся на мене? — прошепотіла я. — Чому ти не ненавидиш мене? Чи ти просто і досі не почув усієї історії?
— Гадаю, що я отримав вичерпну інформацію, — промовив він легковажним і невимушеним голосом. — Джейкоб створює дуже яскраві уявні картинки. Я співчуваю його зграї так само, як і собі. Бідолашний Сет, його і досі нудить. Але Сем зараз допоможе Джейкобу зібратися.
Я заплющила очі й захитала головою в цілковитому розпачі. Цупке нейлонове покриття долівки в наметі шкрябало мені шкіру.
— Ти лише людина, — шепотів мені Едвард та гладив по волоссю.
— Я в житті не чула жалюгіднішого виправдання.
— Але ж ти і справді людина, Белло. І хоч як сильно я хочу думати інакше, але Джейкоб також… У твоєму житті є прогалини, яких я не можу заповнити. Я це розумію.
— Але це неправда. Від цього я відчуваю себе такою бридкою! Немає в моєму житті ніяких прогалин.
— Ти його любиш, — ніжно прошепотів Едвард.
Кожна клітинка мого тіла застогнала, заперечуючи це.
— Тебе я люблю більше, — промовила я. Це було найкраще, що я могла зробити.
— Так. Це я знаю також. Але… коли я полишив тебе, Белло,
