Затемнення - Стефані Маєр
— Мені слід було здогадатися, що ти знайдеш спосіб обвинуватити у всьому себе. Будь ласка, припини це. Я не можу цього витримати.
— А що ти хотіла, щоб я сказав?
— Я хочу щоб ти називав мене всіма відомими тобі поганими словами на всіх відомих тобі мовах. Я хочу, аби ти сказав, що тобі бридко дивитись на мене і що ти ідеш геть, і тоді я б могла благати, вимолювати прощення і повзати навколішках, аби тільки ти залишився.
— Вибач, — зітхнув він, — я не можу зробити того, що ти просиш.
— Хоча б припини намагатися мене заспокоїти. Дозволь мені страждати. Я на це заслуговую.
— Ні, — лагідно промовив він.
Я повільно кивнула.
— Ти маєш рацію. Продовжуй і далі бути таким співчутливим. Це, безумовно, гірше.
Едвард трохи помовчав; я відчувала, як в атмосфері з’явилось напруження, відбулись якісь зміни.
— Час уже майже вичерпався, — впевнено промовила я.
— Так, залишилось іще кілька хвилин. Саме досить, щоб сказати тобі одну річ…
Я чекала. Коли він нарешті заговорив знову, голос його перейшов на шепіт:
— Белло, шляхетним можу бути я. Не хочу примушувати тебе обирати одного з нас. Просто будь щасливою. Ти можеш мати будь-яку часточку мене, і я буду весь твій, або мене не буде зовсім, якщо це на краще. Не дозволяй почуттю обов’язку чи провини вплинути на твоє рішення.
Я відштовхнулась від підлоги, стаючи на коліна.
— Чорт забирай, припини казати таке! — гримнула я на нього.
Його очі розширились від здивування.
— Ні, ти не розумієш. Я не намагаюсь тебе заспокоїти, Белло, я справді так думаю.
— Я знаю, що ти так думаєш, — застогнала я. — А що ж трапилося з бажанням дати здачі? Не починай зараз шляхетно жертвувати собою! Борися!
— Як? — запитав він, і його очі здавалися старими-старими — стільки в них було розпачу.
Я вмостилась у нього на колінах і пригорнула обома руками.
— Мені байдуже, що тут холодно. Мені байдуже, що від мене зараз тхне псятиною. Змусь мене забути, що я жахлива людина. Змусь мене забути Джейка. Змусь мене забути власне ім’я. Борися за мене!
Я не чекала, доки він наважиться, або ж навпаки — відштовхне і промовить щось на кшталт того, що йому не потрібне таке жорстоке, зрадливе чудовисько, як я. Нахилившись до нього, я притиснулась до його крижаних вуст.
— Легше, кохана, — пробурмотів він під моїм наполегливим поцілунком.
— Ні, — прогарчала я.
Він обережно відвів моє обличчя на кілька дюймів.
— Ти не повинна нічого мені доводити.
— А я і не намагаюсь нічого довести. Ти сказав, я можу мати будь-яку часточку тебе. Я хочу цю часточку. Я хочу кожну часточку тебе, — я знов поклала руки йому на плечі та спробувала дотягтись до його губ. Він нахилив голову, щоб також поцілувати мене, але його прохолодні вуста ставали дедалі нерішучішими, в той час як моє нетерпіння зростало. Тіло зраджувало всі мої наміри, я готова була здатися. І сталося неминуче — він відсторонив мене.
— Можливо, зараз не найкращий для цього момент, — зауважив він — занадто спокійно, на мою думку.
— Чому? — ображено промовила я. Сперечатися з Едвардом було марно, якщо вже він вирішив бути раціональним. Я опустила руки.
— По-перше, тому що тут справді холодно, — він простягнув руку, взяв із підлоги спальний мішок і огорнув навколо мене як ковдру.
— Неправда, — сказала я. — По-перше, тому що ти страшенно доброчесний, як на вампіра.
Він усміхнувся.
— Гаразд, хай буде так. Холод буде по-друге. І по-третє… як би тобі сказати… ти і справді смердиш, кохана, — він скривив носа.
Я зітхнула.
— І по-четверте, — тихо промовив він, нахиляючись до мого вуха. — Ми спробуємо, Белло. Я зроблю все, як обіцяв. Але я не хочу, щоб це сталось у відповідь на дії Джейкоба Блека.
Я зіщулилась і сховала обличчя в нього на плечі.
— І по-п’яте…
— Щось перелік дуже довгий, — пробурмотіла я. Він засміявся.
— Так, але хіба ти не хочеш дізнатися про битву?
Коли він це промовив, надворі пронизливо завив Сет. Все моє тіло закрижаніло. Я несвідомо стисла ліву руку в кулак, нігті боляче встромились у перев’язану долоню, доки Едвард не взяв і обережно не розслабив моїх пальців.
— Все буде добре, Белло, — пообіцяв він. — На нашому боці майстерність, тренованість та неочікуваність. Все скінчиться дуже швидко. Якби я не був упевнений у цьому на всі сто, я б уже був там, а ти б сиділа тут, прикута ланцюгом до ялинки абощо.
— Аліса така маленька, — простогнала я.
Він усміхнувся.
— Це, певна річ, могло би бути проблемою… якби хтось був здатен її зловити.
Сет почав скімлити.
— Що не так? — стурбовано поцікавилась я.
— Просто він роздратований тим, що стирчить тут із нами. Він знає, що зграя прислала його сюди, подалі від баталії, аби захистити. А в нього аж п’яти сверблять — так хочеться приєднатися до них.
Я сердито подивилась у бік Сета.
— Перволітки натрапили на кінець сліду, він вплинув на них, ніби заклинання, Джаспер — просто геній. Вони занюхали запах тих, хто на галявині, і розділяються на дві групи. Все саме так, як казала Аліса, — шепотів Едвард, його погляд був десь далеко. — Сем веде нас навкруги, щоб улаштувати засідку… — Едвард був такий зосереджений на тому, що слухає, аж навіть ужив множину на позначення зграї.
Раптово він поглянув на мене.
— Дихай, Белло.
Я спробувала зробити те, що він просить. Я чула Сетове важке сáпання за стіною намету і силкувалась пристосувати свої легені до такого ж ритму, щоб збалансувати дихання.
— Перша група вже на галявині. Ми чуємо звуки битви.
Я стисла зуби.
Едвард засміявся.
— Ми чуємо Еммета, він гарно розважається.
Я знову примусила себе підлаштуватися під дихання Сета.
— Наближається друга група, вони поки що не звертають на нас уваги. Вони нас не чують.
Едвард заричав.
— Що там? — видихнула я.
— Вони говорять про тебе, — його зуби стиснулися. — Вони мають упевнитися, що ти не втечеш… Чудовий хід, Лі! М-м-м, а вона швидко рухається, — схвально прошепотів Едвард. — Один із перволітків напав на наш слід, а вона вклала його навіть перш, ніж він устиг розвернутися. Сем допомагає
