Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

   Епілог 

   Два роки потому 

   Софія 

   Чи може людина пізнати абсолют щастя? В який момент, у яку мить, чи секунду його вдається зловити? Певне тоді, коли кожен дотик — то провідник у світ тепла іншої людини, у світ її холоду, у світ її мрій, болю, радості і життя. Колись дотики стали моїми провідниками, запахи поводирями, а слух торував шлях крізь шум життів. 

   Кожне життя шумить, у кожного є своя музика. Моєю стала мелодія крихітної музичної скриньки. В неї гострі края, холодний відтінок дотику, вона тягне з руки тепло, а головне — тепер вона сяє сріблом. Воно таке ж красиве, як сніг за вікном, коли відчиняючи вікно зупиняюся біля нього і повільно закриваю очі. Холод досі торкається свіжістю, як і тоді, морозно жалить зимове повітря. Простягаю руку і чекаю. 

   Вона має впасти. Повинна впасти, як у той день, коли розтанувши принесла тепло його життя, коли його перший дотик повів за собою, перше слово потягнуло і пришило до нього, а запах — незрівнянний аромат, подарував світанок, потім день, а тепер вечір. 

   Вечір з його обіймами. 

   Теплими руками огортає гарячий, високий, міцний і надійний чоловічий стан. На нього спираюся, його рука повзе вздовж моєї, долоню розкриту обхоплює, а ніжна сила у подиху хрипкому збуруює повільно кров. Плавить мене зсередини звуком кожним досі, і плавитиме ще довго. 

   — Знову сніг ловите? — питаючи, вуха цілунками вкриває і тісніше тулить спиною до грудей, поки іншою рукою лагідно огладжує живіт і розкачує нас під тиху мелодію скриньки. — Не застудишся? Я хвилююся. 

   Щойно відповісти хочу, холод долоні торкається, а світ барвами спалахує, коли бачу, як тане сніжинка, як на воду перетворюється, а та доріжкою краплі, оповиває наші руки. 

   — Вловила, — заворожено видихаю, і по-дитячому підстрибнувши, пищу від захвату, коли на долоню ще одна падає, а за вікном починається справжній снігопад серед гір. — Ще одна. 

   Зловивши ніжний і довгий погляд Максима, шукаю в глибині смішинки, шукаю щастя, шукаю все те, що побачила заради нього, і через нього. 

   — Я тобі казала, що ти красень? — лагідно торкнувшись щетини, пальцями губи пухкі обводжу, пещу їх і згадую, що саме їх кохаю у ньому найбільше. 

   Ними він говорить, ними цілує, ними змушує тремтіти від знемоги. 

   — За останній рік разів… — він мружиться, та так, що я вже свої вуста закушую. 

   Кусаю з думкою, що вагітність не відбила хтивість, а навпаки, з якоїсь незрозумілої причини, розпалила її ще гірше. Тому і тану в обіймах, і не відповіді чекаю, а вихору божевілля від глибини цілунку і глибини тепла, ніжності, з якою цей мужчина тепер кохає.

   — Думаю, разів —  мільйон. Ти ідеалізуєш свого сивого дідка, — фиркає, як старий, а я до волосся рукою, пальцями до скронь і сивини на них. 

   — Вона навпаки збуджує, коли згадую, що такий красень — мій чоловік, — шепочу, грайливо всміхаюся і негайно ловлю голодний блиск у погляді Максима. 

   — Різдво, кохана, — головою хитає, щойно лізу руками під светра і балдію від тренованого тіла, кожної його форми, а вона теплом пече. — Я стіл накрив, — зупиняє, та не поглядом, який горить. 

   Мружуся і невдовлено надуваю губи, киваючи головою. Кого цікавить їжа, коли шість місяців все, що робиш — їж. Вранці тричі, вдень разів сто, а потім вночі доїдаєш те, що не знищила вдень. 

   За думками цими, за дотиками звичними, погляд портрет на стіні вихоплює. Величезний, ледь не на повний зріст фотопортрет пари: красеня і його сліпої нареченої. Усміхненої, з червоними щоками, у вишуканій весільній сукні — сліпої нареченої, яка тепер бачить. 

   Повільно мажу поглядом простір, очима оглядаю кожну рису кохану, а тоді до глибин ними. Туди, де тепер весь світ, весь простір, весь сенс заради якого не злякалася смерті. 

   Не злякалася операції заради єдиного погляду на тебе. Як і тоді, коли захотіла тебе, заради короткого і останнього щастя, так і тепер заради того, щоб побачити тебе і запам’ятати назавжди кожну зміну в тобі, кожну волосинку сиву, кожну мить твого життя. 

   — Ти знову? — брову підівівши, він вже й сам не проти продовжити. Не проти схилитися і відібрати повітря, змусити світ дихати тільки подихами між вологого і глибоко цілунку. — Маленька.., — за стогоном, ротом втягує шкіру на шиї і грайливо гарчить: — І нащо готував тільки? 

    Хапаюся за плечі, звиваюся у обіймах, а вловивши гарячий рот своїм, по сивині коханій пальцями, щоб палко прошепотіти:

   — Нічого не пропаде. Я з’їм навіть кисле… — видихаю рвано, бо груди крутить знемога під дотиками міцними. Вони спазмами лоно стискають, а я хочу його рот на них. До біса вправний і до біса мій. — Тільки не зупиняйся, — знаходжу жадане і всім бажанням крізь дихання наші, як поглядом живим у його. Щоб згоріти в очах навпроти, у тому, що ожило мрією, що спалило вщент. — Завтра сходимо в костел, посповідаємося. 

   — Збоченка, — сміється хрипко, а руками плаття вверх тягне і до ліжка штовхає. 

   Та тієї ж миті, як від кайфу очі закочую, як Максим ротом сосок накриває, а рукою стискає і легкість по тілу розносить, на першому поверсі гучно падає і розбивається вочевидь посуд. З завмиранням серця погляд здіймаю, а бачу холодні глибини, жар у очах чоловічих і губи: почервонілі, вологою вкриті прямо над вершиною вжаленою, яку Максим подихом збуджує лише гірше, поки тихенько шепочу, та вже й сама Рея прибити готова. 

   — Він просто… зголоднів, — ніяково припускаю. 

   — Зголоднів, кажеш? — посмішка Максима більше схожа на вискал, якраз скидається голодною. 

   До крові мого любого песика. 

   — Макс, він не навмисне, — кажучи, лише й можу, що тріпотіти подихом і одяг поправляти, поки Максим злостиво пасок застібає і вже крокує до дверей.