Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

   Софія 

   Під його дотиками забувається все, під його губами горить шкіра, поки серед темряви, яку на смак відчула абсолютною пусткою, знову здіймається сонце. Та не світанок це більше. Не тепле лагідне проміння, а жагучий, жаркий спалах серед пекучої спеки.

   Нею і спалює все: образу, біль, невпевненість… Спалює нікчему, яка просто стояла і слухала слова чорні, але серед них головного так і не почула. Вона забула, як інші слова, інший голос, його голос — повернули їй відчуття жіночності, відчуття, коли тебе жадають, горять тобою і спалюють разом навіть час. 

   Зараз час горить, певне, як мої щоки, коли Максим допомагає сісти вже в своє авто, а я вдруге за сьогоднішній вечір, якогось біса, дякую долі, що сліпа. Цього разу сліпа через сором і щастя. 

   Щасливий сором… — чи буває такий, не думаю, та саме ним топить греблі, які ось так просто відбудовувала навколо того, що розтікається грудьми. Ним змітає все, ліс той, зі світанком осяйним, затоплює блакиттю чистою, а вона з небом зливається, як море з синявою. І сліпить… а тоді обпікає. Піском гарячим по ногах, як дотиками Максима, поки  допомагає взуття зняти. Його хрипке дихання все ще в мені гуркоче, в легенях тисне, а тоді й серце у пута, як у лещата, щойно вловлюю незнайомі аромати квартири. 

   — Проходь, — ніжним дотиком до губ лине, та не встигає і розмазує подих шкірою щоки.

   Рей вривається, як за командою, у чужий дім, і ледь не зносить нас. Сіпає за повідок так, що падаю на Максима, а він вочевидь вдаряється спиною в стіну, з гулким видихом торкаючись губами маківки. 

   Дотик той струмом між нами, як усвідомленням, що розмова може і не початися. А вона необхідна. Попри хміль чоловічий, попри руки на стегнах міцні, попри щастя відчуття, — стіни навколо тишею повні. Чужою тишею. В ній свої примари. За ними тягне руки мої торкнутися обличчя Максима. 

   Притих він, і дихає надто важко, і тремтить, вібрує, та не бажанням, не спокусою, з якою стирає мої межі, вимикає захисні механізми і до себе прив’язує. Наперекір усьому, наперекір мовчазному питанню між нами, що враз прірвою стає, —  отримує та тиша обриси для мене. 

   Ми дихаємо разом, в обіймах одне одного, дихаємо все ще стоячи біля стіни, поки пальцями вивчаю вираз обличчя Максима. Нігтями брови густі зачіпаю, розгладити їх силюся, а на долоні масивні щелепи тиснуть. Напружені, вони вочевидь застиснені, бо ж і губи, якими ніжно подушечками веду, теж у тонку лінію складені, поки з носу на них вдаряє гарячий і рвучкий подих. 

   — Не оглядай так мене, — шепочу і до очей його рукою тягнуся.

   Закрити їх хочу, щоб заспокоїти, бо й від грудей широких відлуння потужних ударів в пальці б’є, коли накриваю місце, де серце поршнем стукає в долоню. 

   — Ти ж мене оглядаєш. 

   Не просто оглядаю… Я бачу тебе.

   Єдиного тебе бачу, поки світ весь пітьмою давно став. 

   — Торкаєшся, — шепотом гарячим веде по скроні і повертає спиною. 

   Повільно очі закриваю, як колись, коли дитиною сюрпризу чекала. Все навколо кричить про це. Сама поява у стінах цих — то неабиякий подарунок для сліпої невпевненої дівчинки. 

   Яка сьогодні ледь не втратила все, та отримала набагато більше.

    Шукаючи лише миті щастя, чекаючи болю, довірившись випадку і долі, впавши у руки цього чоловіка, — знала і вірила, що може обманути, піти і просто використати. Я готова до цього навіть зараз. Готова до всього, коли Максим так обімає, коли так притискає спиною до грудей, що не йду, а пливу простором серед тиші, серед предметів, серед звуків роботи техніки, серед шуму вулиці з відкритого вікна праворуч. Звідти свіжим повітрям долинає надто ніжний аромат. Він молочний, солодкуватий і пряний. 

    А ще так само теплий, як Максим. 

    Те тепло зникає, щойно він відпускає мене, а наступної миті я ціпенію від звуків музичної скриньки. Тонких звуків дитячої мелодії, які сиротами, як павутиною вкривають не тіло, не серце, а душу. 

    Такі глибокі ті звуки. Така дзвінка та мелодія, що пронизлива і абсолютна тиша, розбита нею, падає навколо уламками. 

   Це дитяча кімната, і в ній холодно, в ній не чути ще одного дихання, в ній… надто тихо, — присідаючи ворсу під ногами торкаюся, а тоді і зовсім опускаюся на підлогу, бо уява малює найстрашнішу здогадку, найстрашніше припущення, яке взагалі можливе. 

   Вона б сказала. Та жінка б сказала, якби їх насправді пов’язувала дитина. 

   — Ця кімната… — ворс між пальців стискаю, а гучний, важкий видих Максима лише підтверджує здогадки. — Вона і дитину в тебе забрала? Не дає бачитися? Це ж не через нас? — нарешті кажу, та навіть гадки не маю, що почую. 

   — Це дійсно дитяча, — Максим не рухається, а лише голосом торкається. Він — заніміла тінь серед спалахів уяви, яка стирається, пустотою наповнюється, коли голос той, голос його моїм зором стає, і я бачу біль Максима. — Це кімната моєї доньки. Вона… — ця пауза, як вирок змушує не дихати, — померла від лейкемії, коли їй було вісім.

   Повітря свистом вривається в груди, а назовні не виштовхнути. Ні видихом, ні словом, ні звуком, а лише тремтінням і різким печінням, яке той берег морський, той берег пекучий, яким ще годину тому ступала і горіла, — зносить, змітає штормом холодним, хвилями сірими, дощем соленим, а він єдиною сльозою і схлипом з горла все ж назовні проривається. 

   — Я дійсно був одружений з нею. У нас була дочка. Саша… — холодний, глухий і твердий, його голос тільки на мить ламає біль. — Після її смерті Надія кинула мене, розлучилася і вийшла заміж за Яна, з яким я тебе сьогодні мав познайомити, щоб розказати все, Софіє. Розказати перед тим, як моєю дружиною станеш ти… 

   — Що..? — тетерію, не рухаюся, а потім й зовсім втрачаю себе, коли чую: