Заміж у покарання - Марія Акулова

– Так. До твого Дару. – Наум вимовляє "твого" з натиском. Я сама знаю, що це слово було зайвим, але назвала так на автоматі. – На весілля не покликав. У куточку дружину залишив, нікому не довірив, поки сам ляси точить.

– Я ж не пальма, щоб мене в кутку лишати, Науме. Ви вигадуєте…

– Тобто те, що з весіллям проїбався – не сперечаєшся? – Колега Айдара мені не дуже подобається навіть усупереч схожій з Айдаром манері спілкування. З ним я почуваюся напруженою. Інтуїція підказує, що краще не розслаблятися. У мене навіть м'язи на спині до болю у тонусі.

У пошуку порятунку кидаю погляд на чоловіка, але він усе там же. Говорить все з тим же…

– Семенович скоро відпустить, не бійся…

Я нервово і смикано посміхаюся, повертаючи погляд до надто уважного співрозмовника. Хотілося б спитати, навіщо він до мене причепилися, але не стану.

Дряпає, що він так просто перейшов на ти і дозволяє собі фамільярність.

– Це наш спільний начальник… – За пояснення, з ким спілкується Айдар, я вдячна, але вголос хочеться сказати одне: просто поверніть мені Айдара.

– На весіллі майже нікого не було. Тож не ображайтеся. Ми швидко одружилися… – Знизую плечима, невміло виправдовуючи чоловіка. Він себе швидше за все виправдовувати і не став би, але я так не можу.

Наум у відповідь посміхається. Трохи хижо. Трохи з глузуванням. Вивчає мене. Я відчуваю, що як жінку теж. Не хочу.

– Звісно, швидко. Схопив і поніс. Не дурень же. Де тільки такі водяться...

Коли він дозволяє собі зовсім зухвалий коментар, моє роздратування виплескується через погляд. Їдкі слова теж крутяться на язику, але їх я стримую.

Щоправда й погляду достатньо. Я чую «аш-ш-ш-ш», зухвалець кривиться і струшує руку, ніби обпікшись.

– Я зрозумів, зі мною не дуже хочеш розмовляти. А з Віктором Семеновичем познайомити? Давай проведу тебе. А то вкрадуть, Салманову нерви зробимо. А він у нас на відповідальній посаді. Не можна йому нервувавти.

Слова Наума пронизані сарказмом. Це, напевно, щось означає мовою їхньої минулої взаємодії, свідком якої я не була.

– Ідемо, – Наум ступає на мене, я дивлюся застережливо, викликаючи нову посмішку. Наум показушно зітхає і закочує очі. – Не бійся, я при Салманові руки розпускати не ризикну. Все за етикетом.

Свою ж обіцянку він порушує одразу. Чоловіча рука повзе мені за спину і тисне, наполегливо розвертаючи. Можливо, для більшості це нормально, але я й такого хотіла б уникнути. Правда і істерику закочувати теж не стану.

Слухняно йду нога в ногу у бік широкої спини Айдара. Чим він ближче – тим мені спокійніше. Так мені здається, доки не починаю помічати деталі. Напруга у позі чоловіка. Що пальці сильно стискають телефон. Що чоловіки начебто схилені один до одного, але це не виглядає як дружні шушукання. Мені здається, вони сперечаються. Навіть загальмувати хочеться. Ми ж втрутимось, розлютимемо сильніше...

Я сповільнююся, але рука чоловіка, що супроводжує мене, щільніше тисне на поперек. Піднімаю на нього погляд, хмурюся, Наум підморгує.

– Сміливіше, крихітко ...

– Я не крихітка…

– А як по вашому буде? Балам начебто? Я від Айдара чув…

Відповідати мені не доводиться, та й що? Я для нього ні разу не балам. За крок до спини чоловіка тисну на руку Наума-незнайомця. Вона швидше за все навмисне з'їжджає по сідницях. Стріляю поглядом, він підморгує.

Гівнюк…

Він може бути хороший, але точно нахабний.

Айдар не дозволив би так поводитися зі мною, я теж не в захваті, але намагаюся швидше викинути з голови.

Просочуюсь пальцями в долоню чоловіка. Айдар сіпається і різко повертає голову, з тельбухами видаючи свою напругу. По мені проїжджається важкий погляд, але чоловік зморгує, знову дивиться і мене вже загортає. Стискає руку. Тягне ближче. Мій хороший…

Не стримано повзу долонею по рукаву його піджака. Обвиваю лікоть, мимоволі зминаю тканину та посміхаюся. Мені легшає. Він також на очах пом'якшується.

На мою талію лягає його рука і це зовсім інші відчуття.

– Ви дивіться, кого він від нас ховав, Вікторе Семеновичу! – З-за спини долинає бадьорий голос Наума. Погляд Айдара переміщається на нахабного колегу. Уловлюю в рідних зелених очах холодок та невдоволення. Але на контрасті з першим поглядом, що дістався мені, – це небо і земля. Айдар взяв себе в руки.

– Ти за Алановим ішов, Умко. Моя дружина – не Аланов.

– Твоя дружина краща!

Це начебто комплімент, але мене він зовсім не тішить. Хочеться озирнутися та закотити очі. Мені здається, «Умка» користується тим, що Айдар зараз чомусь розхитаний, а отже, слабший. Це дратує. Але на Наума дивиться чоловік, а я ловлю на собі інший погляд – зацікавлено уважний. Того самого Віктора Семеновича. Коротко дивлюся у відповідь. Усміхаюся, він також. Не можна сказати, що тепло. Не можна сказати, що мені затишно.

Якщо чесно, ні біса. Ми з Айдаром наче на крижинці посеред океану. Нас хитає, ми все сильніше впиваємось одне в одного. Тримаємося.