Заміж у покарання - Марія Акулова

Слідкую за бесідою умовно, не вловлюю половини змістом і не запам'ятовуючи половини людей, що приходять/відходять. Стабільними одиницями залишаємось тільки ми з Айдаром та Віктор Семенович.

Наум іноді підходить і відходить. Часто домовляє за Віктором фрази чи щось нагадує. Я роблю висновок, що вони дуже близькі. Можливо, через це навіть конкурують із Айдаром. Адже про Наума так багато і так добре Віктор не говорить. А йому, мабуть, хочеться.

Емма Валентинівна досить швидко повертається до компанії, з якої ми її вирвали, попередньо запросивши нас з Айдар якось на вечерю. Без дат та часу. Підозрюю, ми не підемо.

Бажання якнайшвидше піти росте з кожною хвилиною. Тому, коли я чую з інтонацій, що черговий виток розмови наближається до завершення, знову вмикаюся.

Ноги ниють, лопатки доводиться тримати у напрузі. Волосся здається важкуватим.

Здавшись, кладу голову на плече Айдара. Не хотіла ним маніпулювати, але, здається, зробила це мимоволі.

Чую таке довгоочікуване:

– Ми поїдемо вже, – сказане рідним голосом. Гладжу кисть на знак подяки. Піднімаю погляд, посміхаюся Айдару, він у відповідь – моїми найулюбленішими у світі куточками губ.

Якби не купа очей довкола, навіть на поцілунок напросилася б, але гальмую.

Айдар потискає кілька рук. Останнім чоловік тягнеться до Віктора Семеновича. Ми з ним у цей же час обмінюємося поглядами та усмішками.

– Приємно було познайомитись, Айлін.

– І мені…

Чую покашлювання над плечем, повертаю голову туди. Це знову Наум. Я сподіваюся, що бачу його сьогодні вперше та востаннє.

Досі злюся, що втягнув у вир. Дивлюся у вічі, він у відповідь, навіть не намагаючись приховати, що сміється всередині. Смішнючою для нього бути зовсім не хочеться, але й переконувати в тому, що я не пустушка, а людина з глибиною, не стану. Нехай лишається тут разом зі своїми уявленнями.

– Фурор справили, пані Салманова... – Наум притискає долоню до грудей і схиляється. Я не червонію і не соромлюся. Спостерігаю за поклоном, поки знову не вирівняється. – Приходьте ще. Будемо раді…

– Подумаю…

Відвертаюсь, але посмакувати тим, як відбрила, не встигаю.

Мороз по шкірі, коли фокусуюсь на Айдарові з Віктором. Я не дивилася на них не більше хвилини, а здається, що повертаюся того моменту, на якому підійшла.

Чоловіки дивляться один одному в очі спокійно, але я відчуваю виклик, чую сказане з натиском:

– Ти мене почув, правда ж? — Зустріч прямих поглядів електризує повітря, я знову боюся привернути увагу. Просто вбираю. Не вірю посмішкам.

– Я поїхав не для того, щоб домовлятися. Ви знаєте. — Айдар хоч і підлеглий, але не хоче прогинатися. У чому?

– Плани змінюються, Айдаре… – Віктор відповідає удавано розслаблено, розводячи руками.

– Мої плани не змінилися, – чоловік так само не по-справжньому підморгує і відвертається, тягне мене за собою.

Останнє слово за ним, але мені чомусь тривожно.

Айдар уже не озирається, а я кидаю погляд через плече.

Встигаю помітити, як усмішка на обличчі співрозмовника завмирає і стає схожою на оскал.