Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Далебі, містере Сіммінгтон, хлопчики вже досить дорослі, і їх можна віддати до пансіону. Це зовсім не означає, що я хочу чимшвидше збутися їх. Ні. Вони мені так подобаються.

Потім заговорив Сіммінгтон:

— Я теж думаю, що Брайєну вже пора, міс Холланд, і вирішив цього року віддати його у Вінхейз — мою стару підготовчу школу. А ось Колін іще маленький. Хай почекає до наступного року.

— Справді, Колін іще маленький, як на свої літа… — сказала Елсі, і її золотоволоса голівка схилилася над шиттям.

Потім двері в кімнату відчинились і увійшла Мейган. Вона стала у дверях, рівна, обличчя скривилося від напруження, очі іскрилися рішучістю. Де й ділась її непевність, дитинність. Звертаючись до Сіммінгтона, вона сказала:

— Мені треба поговорити з вами віч-на-віч.

Я раптом помітив, що вона жодного разу не називала його тато або Дік. Сіммінгтон був здивований, і, як мені здалося, неприємно. Він насупився, але не встиг нічого сказати, бо Мейган рішуче обернулася до Елсі Холланд:

— Ви не проти, Елсі?

— О, звісно, ні, — відповіла Елсі Холланд і встала. Вигляд у неї був спантеличений. Вона пішла до дверей, і Мейган відступилася, щоб дати їй дорогу. Коли Елсі вийшла, Сіммінгтон роздратовано спитав:

— Що тобі, Мейган?

Мейган підійшла до столу і стала, дивлячись на Сіммінгтона згори вниз. Мене знову вразила рішучість у її погляді, але цього разу в ньому з'явилася твердість, якої я раніше в неї не помічав. Потім вона розтулила губи і сказала таке, від чого мені стало моторошно:

— Мені потрібні гроші.

Самовладання не зрадило Сіммінгтонові, і він лише сердито сказав:

— Ти не могла почекати до ранку? Що скоїлося? Ти вважаєш, що одержуєш не досить?

— Мені треба багато грошей, — ще рішучіше заявила Мейган.

Сіммінгтон випростався у кріслі і холодно пояснив:

— За кілька місяців ти досягнеш повноліття і одержиш гроші, що тобі залишила бабуся. Їх поверне страхова компанія…

— Ви не зрозуміли. Мені потрібні ваші гроші, — перебила вона і, не даючи Сіммінгтонові розтулити рота, швидко провадила: — Ніхто ніколи не казав мені про мого батька. Люди не хочуть, щоб я знала про нього. Та я все знаю. Він потрапив у тюрму за шантаж. Я його дочка і, напевне, вдалася в нього. Мені потрібні ваші гроші, бо якщо ви не дасте, — вона замовкла на мить, потім озвалася знов, але вже поволі, карбуючи кожне слово, — розкажу, що ви робили того дня з ліками моєї матері.

Запала тиша. Потім Сіммінгтон сказав спокійнісіньким колосом:

— Я не знаю, про що ти кажеш.

— Все ви добре знаєте, — мовила Мейган і ядуче посміхнулася. Тоді Сіммінгтон встав, пішов до письмового столу, виписав чек і, ретельно промокнувши його, подав Мейган.

— Я розумію, що ти вже доросла і тобі хочеться купити гарний одяг. Не знаю, про що ти говорила, але ось чек.

Мейган подивилася на чек і сказала:

— Що ж, дякую. Для початку вистачить, — і вийшла з кімнати.

Сіммінгтон пильно дивився їй услід, потім обернувся лицем до вікна. Коли я побачив вираз його обличчя, то не задумуючись рвонувся до вікна.

Мене зупинили у найнезвичайніший спосіб. Кущ, що ріс біля вікна, перестав бути кущем. Ним виявився інспектор Неш. Він обхопив мене руками і в саме вухо крізь зуби процідив:

— Тихо, Бертоне! Ради всього святого, тихо!

Потім обережно почав відходити, і його рука примушувала мене йти за ним. За рогом будинку він випростався і витер чоло.

— Звісно ж, ви збиралися втрутитися? — одразу спитав Неш.

— Дівчина у небезпеці, — схвильовано намагався пояснити я. — Ви бачили його лице? Ми повинні негайно забрати її звідти.

Неш міцно вхопив мене за руку і рішуче сказав:

— А тепер послухайте мене, містере Бертон, тільки уважно слухайте.

І я вислухав. Почуте мені не сподобалося, та нічого не лишалося робити, як з усім погодитись. Однак я наполіг на тому, щоб лишитися, і заприсягся виконувати всі вказівки беззастережно. Власне, тільки тому я й зміг потрапити до будинку разом з Нешом і Паркінсом через задні двері, що були заздалегідь залишені незамкненими. Ми з Нешом сховалися на горішньому поверсі і стояли там, аж поки годинник вибив другу ночі. Тоді двері Сіммінгтонової кімнати тихенько відчинилися, і господар обережно пішов через помісток до кімнати Мейган.

Я завмер, здавалось, навіть не дихав; страху не було, бо знав, що за дверима Паркінс, що він хороша людина і знає своє діло. Я лише боявся за себе, за свою витримку, бо не міг покластися на неї. Серце мені билося, як не вискочить, коли з кімнати вийшов Сіммінгтон з Мейган на руках і поніс її вниз. Ми йшли за ним на відстані, так, щоб він не почув нас.

Коли ми з Нешом увійшли за ним на кухню і ввімкнули світло, він уже встиг примостити Мейган біля газової плити, закласти їй голову в духовку і пустити газ.

Це був крах Річарда Сіммінгтона. Він навіть не пробував боротися. Гру було програно, і він це розумів.

Я сидів нагорі біля Мейган і чекав, поки та прийде до пам'яті. Зрідка проклинав Неша.

— Звідки ви знаєте, що з нею все гаразд? Це завеликий ризик.

Неш заспокоював мене:

— Всього-на-всього снотворне у склянці з молоком, яке вона п'є на ніч. Більш нічого, повірте мені. Йому не було сенсу отруювати її. Він розумів, що вся справа закривалася на міс Гріффіт, і не міг допустити ще однієї підозрілої смерті у своєму домі. Ніякого насильства і отрути він не планував. А ось якщо дівчина, змучена тяжкими думками про материне самогубство, наковтається снотворного і вкладе голову у газову плиту, то люди скажуть, що вона завжди була несповна розуму, а смерть матері вибила їй останні клепки.

Спостерігаючи за Мейган, я зауважив Нешові:

— Щось вона довго не приходить до тями.

— Бертоне, ви ж чули, що сказав доктор Гріффіт: «Серце і пульс у нормі. Вона поспить і прокинеться нормальною людиною». Він же пояснив, що сам приписує снотворне пацієнтам.

Мейган поворухнулася і щось пробурмотіла. Неш з делікатності вийшов. Потім вона розплющила очі.

— Джеррі….

— Привіт, моє сонечко.

— Як я впоралася?

— Та ти природжена шантажистка!

Мейган знову заплющила очі й прошепотіла:

— Минулої ночі я писала тобі листа на той випадок, якщо станеться найстрашніше, але не дописала. Мене зборов сон. Лист там.

Я пішов