Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Зі мною тепер усе гаразд, Бертоне. Дякую. Але ви мені нічим не зарадите. Та й ніхто не зарадить.

Відчинилися двері, й до кабінету увійшла Джоанна. Вона була бліда. Підійшовши до Оуена, подивилася на мене і сказала:

— Вийди, Джеррі. Я сама дам раду.

Коли я виходив, то помітив, як вона стала біля нього навколішки.

8

Не можу послідовно пригадати, що відбувалося наступної доби. Перед очима постають події, не зв'язані між собою. Пам'ятаю, як повернулася Джоанна, бліда, розгублена, як я намагався заспокоїти її і жартома сказав:

— Хто ж тепер буде його управителькою?

Вона скрушно посміхнулася і відповіла:

— Він не хоче мене, Джеррі. Він дуже гордий і справжній сухар!

А я сказав Джоанні, що моя дівчина теж мене не хоче. Ми помовчали. Потім Джоанна сумно мовила:

— Бертони зараз нікому не потрібні!

— Дарма, моя люба, ми потрібні одне одному, — підбадьорював я сестру, але тепер її це не втішало.

Наступного ранку прийшов Оуен і заходився розповідати про Джоанну: яка вона чудова, як втішала його і сказала, що одружиться з ним негайно ж, коли він того захоче. Та він не хотів, бо вона, бач, надто хороша для такого невдахи, як він.

Я був у захваті від Джоанни і знав, що вона з тих жінок, які гідно тримаються в скруті, але мене дратувала його пихатість, і я порадив Гріффітові не бути таким.

Потім пішов на Хай-стріт. Хотілося почути останні плітки. Емілі Бартон запевняла, що вона ніколи не вірила Еймі Гріффіт. Дружина бакалійника зі смаком доводила, що завжди почувала непевне за Еймі.

Від Неша я довідався, що поліція закінчила справу Еймі Гріффіт. Обшук у її будинку виявив вирізані сторінки з книжки Емілі Бартон. Їх знайшли у шафі під сходами в сувої старих шпалер.

— А місце яке вибрала! — наголосив Неш. — Ніколи не знаєш, чи захоче цікава прислуга зазирнути в шухляди стола або в комод, а ось ці набиті мотлохом шафи коли й відчиняють, то хіба для того, щоб запхнути туди іще якусь непотрібну річ.

— Скидається на те, що в неї особлива прив'язаність до цього місця? — зауважив я.

— Так, злочинці рідко міняють свої звички. До речі, про вбивство дівчини. Нам конче потрібно дослідити один момент. З лабораторії Гріффіта зник великий товкач. Б'юсь об заклад, саме ним і вбили дівчину.

— Досить незручна штука, щоб носити її з собою, — сказав я.

— Але не для міс Гріффіт. Того дня вона ходила з великою сумкою, носила до Червоного Хреста овочі й квіти.

— А рожна ви ще не знайшли? — спитав я.

— Ні, і не знайду. Можливо, вона й божевільна, але не настільки, щоб тримати вдома закривавлене рожно й полегшити нам роботу, коли все, що їй треба було зробити, це вимити його і поставити на місце.

— Не все ж мав знаходитись, — погодився я.

В будинку вікарія новину почули чи не останніми. Стара міс Марпл була приголомшена. Вона говорила зі мною щиро й відверто.

— Це неправда, містере Бертон. Я певна, тут щось не так.

— Боюсь, таки правда. Знаєте, вони зробили засідку і бачили, як вона друкувала листа.

— Все так, все так. Я це розумію.

— І вирізані сторінки з книжки знайдено у неї в домі. Вона сама їх сховала.

Міс Марпл втупилася в мене, потім скрушно мовила:

— Який жах, як це гидко!

Місіс Дейн Калтроп швидко підійшла до нас і нетерпляче спитала:

— Що скоїлося, Джейн?

— О господи, господи, до чого може дійти людина, — безпорадно прошепотіла міс Марпл.

— Що скоїлося, Джейн?

— Щось тут є, — вела далі міс Марпл. — Але я така стара і вже стала нетямуща.

Я почувався ніяково від тих слів і був радий, коли місіс Дейн «Калтроп забрала свою подругу. Одначе коли я повертався додому, мені знову довелося зустріти міс Марпл.

Вона стояла біля містка і розмовляла — не з ким іншим, як із Мейган. Я дуже хотів побачити дівчину, скрізь шукав її, але коли прискорив ходу, побачивши їх разом, Мейган несподівано крутнулася на місці і пішла геть. Я розсердився і вирішив наздогнати її, але міс Марпл заступила мені дорогу.

— Я дуже хотіла поговорити з вами, містере Бертон, — сказала вона. — І не слід наздоганяти Мейган. Повірте, зараз це нерозумно.

Я хотів заперечити, але міс Марпл обеззброїла мене:

— Ця дівчина дуже хоробра.

Я все-таки будь-що хотів наздогнати Мейган, але міс Марпл несподівано заявила:

— Не треба сьогодні бачитися з нею. Довіртесь мені, я знаю, що кажу. Дівчині зараз дуже важливо не розгубити своєї хоробрості.

Ці слова старої леді одразу мене протверезили, здавалося, вона знає те, що мені невідомо. Я навіть злякався і не пішов додому, а повернувся на Хай-стріт, щоб безцільно прогулюватися туди й сюди. Не знаю тепер, що я сподівався побачити, навіть не пам'ятаю, про що думав… Пригадую, мене перестрів старий зануда, полковник Епплбі, і почав розпитувати про Джоанну, вихваляв поліцію, довго розпатякував про те, яка гарна і приємна дівчина ця міс Хол-ланд. Коли мені врешті пощастило спекатися його, я втретє того дня побачив міс Марші. Вона виходила з поліції.

Звідки береться в людини страх? Де він зароджується і ховається, перш ніж виявити себе? Коротенька фраза, один раз почута, закарбувалася в пам'яті і стала невідчепною: «Заберіть мене звідси… Тут жахливо… Тут так гидко…»

Чому Мейган сказала саме це? Чому їй було так гидко? Смерть матері не могла викликати огиди. Чому дитині було гидко? Чому? Може, вона якимось чином причетна до цього? Чому вона сказала: «Я не та жінка, яка тобі потрібна. У мене краще виходить ненавидіти, ніж кохати». О господи! Моя Мейган, моя дитино! Тільки не це! Що завгодно, тільки не це! І та стара плетуха проти тебе. Вона тебе підозрює. Каже, що ти дуже хоробра. Хоробра, щоб…

Це був лише душевний струс, і він скоро пройшов. Але я хотів бачити Мейган, дуже хотів бачити її. О пів на десяту я вийшов з дому і попрямував до Сіммінгтонів. Була темна хмарна ніч. Почав накрапати дощ. Пройшовши крізь ворота Сіммінгтонового дому, я побачив у одному вікні смужку світла. «Ранкова кімнатинка?» Повагавшись мить, я прочинив вхідні двері, звернув убік і тихо підкрався до вікна, біля якого ріс кущ.

Крізь нещільно запнуті штори було добре видно, що робиться у кімнаті. А в ній панувала домашня і