Світанок - Стефані Маєр
Хоч як би я не старалася, а не могла втриматися й не усміхнутися навзаєм. Малесенькою усмішкою.
Він простягнув мені долоню — для потиску.
Я глибоко вдихнула й пересадила Ренесму на одну руку. І вклала ліву долоню в його — він навіть не здригнувся від доторку моєї холодної шкіри.
— Якщо я сьогодні не вб’ю Чарлі, будемо вважати, що я тебе пробачила.
— Коли ти сьогодні не вб’єш Чарлі, ти будеш переді мною у величезному боргу.
Я закотила очі.
Він простягнув другу руку до Ренесми, цього разу прохально.
— Можна?
— Насправді я тримаю її, аби руки були зайняті і я не могла придушити тебе, Джейкобе. Може, трохи згодом.
Він зітхнув, але не наполягав. Дуже мудро з його боку.
І тут Аліса влетіла в кімнату з повними жменями й диким виразом на обличчі.
— Ти, ти і ти, — гавкнула вона, спопеляючи поглядом вовкулак. — Якщо вам конче треба залишатися, забирайтеся в куток і сидіть тихенько там. Дайте мені поглянути. Белло, краще віддай йому дитину. Тобі потрібні вільні руки.
Джейкоб переможно посміхнувся.
Насичений розчин страху наповнив моє нутро, коли я усвідомила вагу того, що зараз звалиться на мене. Я збиралася випробувати на своєму батькові, як на піддослідному кролику, свій примарний самоконтроль. Слова, сказані Едвардом раніше, знову загриміли у моїх вухах.
Ти усвідомлюєш, через який фізичний біль доведеться пройти Беллі через тебе, навіть якщо вона встоїть? А через який емоційний — якщо не встоїть?
Я не могла уявити болю, якщо я не встою. Я судомно почала ковтати повітря.
— Візьми її, — прошепотіла я, і Ренесма ковзнула з моїх рук на Джейкобові.
Він кивнув, і на його чолі з’явилися занепокоєні зморшки. Він помахав своїй зграї, і всі троє забралися у найдальший куток кімнати. Сет і Джейкоб миттю всілися на підлозі, тільки Лі похитала головою і закопилила вуста.
— Мені дозволять піти? — процідила вона. У людському тілі їй, здавалося, було некомфортно, вона й досі була вдягнена в ту саму брудну футболку і бавовняні шорти, що й у той день, коли верещала на мене, а її розкуйовджене волосся стирчало навсібіч. Руки в неї і далі трусилися.
— Звісно, — мовив Джейкоб.
— Тримайся на сході, щоб не потрапити в поле зору Чарлі, — докинула Аліса.
Лі й не глянула на Алісу; вона позадкувала до дверей у двір і стрибнула в кущі, щоб там перевернутися на вовка.
Едвард знову опинився біля мене, погладив мене по обличчю.
— Ти впораєшся. Я знаю це точно. Я тобі допоможу, і ми всі виграємо.
Моє обличчя аж пашіло від паніки, коли я зазирнула Едвардові в обличчя. Чи досить у нього сили? Аби зупинити мене, якщо я зроблю невірний рух?
— Якби я не вірив, що ти впораєшся, ми б сьогодні ж забралися звідси. Просто зараз. Але ти зможеш. І ти будеш щасливішою, якщо Чарлі залишиться у твоєму житті.
Я силкувалася стишити дихання.
Аліса простягнула руку. На долоні в неї лежала маленька біла коробочка.
— Вони тебе дратуватимуть — від них не боляче, просто видимість затьмарюється. І це дратує. Колір очей також буде не зовсім таким, як був раніше, але ж це краще, ніж червоні очі?
Вона підкинула коробочку з контактними лінзами, і я впіймала її.
— Коли це ти…
— Ще до того, як ви вирушили у медовий місяць. Я готувалася до кількох можливих варіантів майбутнього.
Я кивнула і відкрила коробочку. Я ще ніколи не носила контактних лінз, але ж це не може бути занадто складно. Підхопила одну коричневу лінзу й притиснула її вигнутим боком до ока.
Я моргнула, і плівка затьмарила мій зір. Певна річ, крізь неї було видно, але також я бачила і текстуру самої лінзи. Око раз у раз фокусувалося на мікроскопічних подряпинах і структурі плівки.
— Тепер ясно, що ти мала на увазі, — пробурмотіла я, вдягаючи другу лінзу. Цього разу намагалася не моргати. Око автоматично спробувало позбутися чужорідного тіла. — Який я маю вигляд?
Едвард усміхнувся.
— Розкішний. Звісно…
— Так, так, вона завжди має розкішний вигляд, — нетерпляче закінчила його думку Аліса. — Це ліпше, ніж червоні очі, та це й усе. Брудний коричневий колір. Твої карі очі мали значно приємніший відтінок. І пам’ятай, що лінзи не вічні — твоя отрута розчинить їх за кілька годин. Отож якщо Чарлі затримається довше, тобі доведеться відпроситися на хвильку й замінити їх. А це й на краще, адже людям час від часу треба ходити в туалет, — вона похитала головою. — Есме, дай їй кілька порад, як поводитися по-людському, поки я покладу у ванній кілька коробочок із контактними лінзами.
— Скільки у нас часу?
— Чарлі з’явиться за п’ять хвилин. Тож тільки ази.
Есме кивнула, підійшла і взяла мене за руку.
— Головне — не сиди нерухомо і не рухайся зашвидко, — пояснила вона мені.
— Сядеш, якщо він сяде, — втрутився Еммет. — Люди не люблять стояти.
— Десь так щопівхвилини перебігай очима з предмета на предмет, — докинув Джаспер. — Люди не витріщаються на щось одне надто довго.
— Коли схрестиш ноги, посидь так хвилин зо п’ять, потім поміняй позу ще хвилин на п’ять, — мовила Розалія.
Я кивала на всі пояснення. Ще вчора я помітила, що вони не забували поводитися саме так. Мені здалося, я зможу копіювати їхні манери.
— І моргай принаймні тричі на хвилину, — сказав Еммет. Він насупився, тоді метнувся до дистанційного управління, що лежало на краєчку столу, й увімкнув телевізор. Показували молодіжний футбол, і він кивнув сам до себе.
— Воруши руками. Відкинь з чола волосся, або вдай, що в тебе щось засвербіло, — мовив Джаспер.
— Я просила Есме, — поскаржилася Аліса, повернувшись. — Ви виллєте на неї забагато інформації.
— Ні, гадаю, я все запам’ятала, — відповіла я. — Сидіти, переводити погляд, моргати, метушитися.
— Правильно, — підтвердила Есме. Вона пригорнула мене за плечі.
Джаспер нахмурився.
— Ти здебільшого затамовуватимеш подих, але тобі слід трошки ворушити плечима, вдаючи, що ти дихаєш.
Я вдихнула і коротко кивнула.
Едвард пригорнув мене з вільного боку.
— Ти впораєшся, — повторив він, бурмочучи слова підтримки мені на вухо.
— Дві хвилини, — сказала Аліса. — Може, тобі ліпше зразу сісти на канапу. Зрештою, ти ж була хвора. Так він зразу й не побачить, як ти зараз рухаєшся.
Аліса потягнула мене до канапи. Я намагалася рухатися повільно, вдавати з себе незграбу. Вона закотила очі — мабуть, я не впоралася зі своїм
