Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

само, як телепродюсер — на своїй. Тому, мабуть, і вдалося йому так задешево купитися: говорячи по телефону з невідомим, він думав та діяв у першу чергу як людина, котра дбає про рейтинг власної програми та власну професійну репутацію. До біса обережність, коли за якихось півгодини тобі підкинуть задешево парочку виграшних карт.

Проминувши виставковий центр, іподром, автостанцію і повернувши в бік Феофанії, Роман цілком оцінив та повністю визнав усі свої помилки, але зовсім не уявляв, як діяти і що говорити далі. Тому слухняно звернув із шосе в першу ж лісосмугу, проїхав ґрунтовою дорогою вглиб, потай сподіваючись, що побачить якихось людей, різко, наче в бойовику, натисне на гальмо, бандит смикнеться, втратить рівновагу, а він вивалиться з машини з криком: «Допоможіть!» Та все це лишалося в мріях. Середина тижня, жовтневий день коротшає, людей у зоні відпочинку о такій порі не зустрінеш.

— Стій, далі не треба. Нормально заїхали.

Нога Малиновського обережно натисла на педаль гальм. Він хотів розвернутися до Баглая, та раптом щось несподівано та сильно уп'ялося в горло, повітря враз забракло, перед очима все попливло, горло стискало сильніше, ще сильніше, і Роман не помітив межі, перетнувши яку, він поринув у бездонну темряву.

Тіло водія обм’якло, Баглай послабив тиск удавки, потім узагалі забрав її, сховав до кишені. До тями недодушений прийде хвилин за двадцять, управлятися з удавкою Баглай умів. Коли сидиш ззаду, її легше накинути на шию. Особливо, якщо руки водія лежать на «бублику». Перейшовши на переднє сидіння, Баглай спритно обшмонав кишені куртки свого полоненого, рука наткнулася на щось металеве, важкеньке й дуже знайоме, витяг парабелум. Такого подарунка він точно не сподівався отримати, радісно вигукнув щось схоже на бойовий клич дикунів, швидко перевірив зброю. Одна обойма, зате пістолетик новенький і в чудовому стані. Засунувши «марголіна» за пасок іззаду, Баглай поклав парабелум біля себе і заходився обшукувати далі. Крім гаманця, мобільника та зв’язки ключів на фірмовому брелокові від «Нескафе», нічого більше не знайшов. У бардачку — документи на машину, кілька прозорих файликів, почата пачка цигарок, маленький дешевий електричний ліхтарик. Гаманець перекочував до кишені Баглая. Він навіть не порахував до пуття, скільки в ньому: коли цього мужика знайдуть тут, при ньому не повинно бути гаманця. Покрутивши телефонну трубку в руці, Баглай рішуче закинув її на заднє сидіння. Він дуже добре пам’ятав, як саме слобожанські менти вийшли тоді на його недоумкуватих пацанів. Тягати при собі чужу мобілку ризиковано, все може повторитися, та й для чого вона йому? Лишалися ключі. П'ять штук, усі різні.

Малиновський заворушився. Підсунувшись ближче, Баглай відважив йому кілька ляпасів, бив навідліг, не жалів.

Стогнучи й кахикаючи, Роман розліпив повіки. Спочатку не міг зрозуміти, де він і що сталося, але коли руки торкнулися горла, він усе згадав. Просто перед ним сидів Богдан Баглай, наставивши йому в обличчя пістолет.

— Підготувався, значить? Герой. А нічого вас на телевізії озброїли, — тепер Малиновський впізнав свій парабелум, будь-які думки про можливий опір вилетіли в нього з голови. — Ну, поговоримо.

Роман Романович спромігся лише кивнути.

— Власне, я все для себе вирішив. У мене буквально кілька запитань. А ти постарайся не мекати і не бекати, а поводитися, як доросла людина. Мужиком побудь, ну? Хоч кивни.

Малиновський знову кивнув.

— Н-да, важко з тобою. А може, й ні, побачимо. Пограємося у запитання-відповіді. Дуже популярні такі ігрища на вашому тіві. Що це таке? — він потрусив перед очима бранця ключами. Той простягнув руку, але Баглай з несподіваною навіть для себе люттю вдарив його по руці руків’ям пістолета, відразу ж — по обличчю, раз, другий, третій, розсікаючи губу та брову. Кров зацебеніла, Малиновський зойкнув зовсім по-баб'ячому, заходився її витирати, та отримав черговий удар. — Руки опустив! Опустив, сказано! Суч-чара, блін, забрав руки!

Малиновський повільно виконав наказ. Тепер його погляд остаточно втратив ознаки осмисленості. У ньому Баглай читав лише приреченість.

— Значить, так: що це?

— Ключі, — Роман злизнув язиком кров із розсіченої губи.

— Без тебе знаю. Від чого ключі?

— Два від квартири. Два від дачі. Один — від гаража. На дачі в мене гараж, замок висячий, імпортний, хороший…

— Вірю. Які від квартири?

— Там все є. Все. Бери все, можеш…

— Які. Ключі. Від. Твоєї. Хати.

— Ось ці два. Крайніх.

— Від гаража?

— Такий, із зубчиками… жовтий…

— Дача твоя де?

— Рожни. У Рожнах, у Рожнах, там дачна зона…

— Де ці довбані Рожни?

— За містом. За Києвом. Як на Бровари їхати, там кожен знає. Підкаже. До метро, як її, «Лісова», там люди знають… Такий будиночок, два поверхи…

— Вулиця, номер будиночка? Заодно домашню адресу кажи. Малиновський злякався — він раптом забув і те, й інше. Рука з пістолетом знову звелася для удару, потрібні слова самі злетіли з губ.

— Нехай так, — Баглай ще не знав точно, для чого хоче знати, де живе телепродюсер і де його довбана дача. — Ти жонатий? Обручки, бачу, нема.

— Розлучений.

— Молодець. Жінка вже своє відплакала. Плакала вона через тебе? Ти доводив її до сліз? Доводив?

— Ні. Не думаю. Ні.

— Не думаєш чи ні?

— Яке це має значення! — вигукнув Роман, сіпнувся в бік Баглая, отримав по лобі кулаком із затиснутим у ньому пістолетом, знову подався назад.

— Раз я запитую, значить, є на те причина. Квартира, дача, ось ця тачка — чого ж жінка з тобою не живе? Не любить? Чим ти кращий за мене? Мене теж не люблять. Мене ненавидять, а ви їм всім ще допомагаєте, — якби Баглай зараз кричав, Малиновський почувався б, попри всю безвихідь ситуації, більш упевнено. Та він говорив спокійно, неголосно, навіть подекуди