Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

Чоловіча постать виринула з правого боку від «Фольксвагена» майже за хвилину після того, як він пригальмував. Малиновський підняв фіксатор. Чоловік нахилився, обличчя його поки що приховував верх машини.

— Роман Романович?

— Це я. Сідайте.

— Я краще ззаду.

— Мені яка різниця? — перехилившись через спинку правого сидіння, Малиновський зняв із фіксатора праві задні дверцята. Чоловік сів у машину, тепер Роман міг його роздивитися. І відразу впізнав.

Він дуже добре запам'ятав це обличчя, коли монтували першу програму, ще тоді, наприкінці серпня.

До нього в машину сів Богдан Баглай. З пістолетом у руці. Видно, зброю він приготував завчасно. Дуло дивилося просто на Романа.

— Поїхали.

— Поїхали, — повторив Баглай. Продюсер насилу відвів очі від пістолетного дула, що гіпнотизувало, ніби погляд удава, запустив мотор і машина рушила вперед. Його рухи нагадували рухи робота. Принаймні відповідали уявленням Баглая про роботів, почерпнутих із кінофільмів та мультиків.

Плануючи і призначаючи цю зустріч, він не знав, хто саме прийде на неї. Були навіть сумніви, що на цей гачок попадеться хто-небудь узагалі. Він навіть припускав появу ментів, хоча за короткий час, визначений ним самим, вони навряд чи встигли б організувати повноцінну засідку. У будь-якому разі він би зауважив їхню появу. Те, що незнайомим йому продюсером виявився чоловік, котрий кілька днів тому виходив разом із журналісткою з центрального входу в офіс і допомагав їй сідати в службову машину, влаштовувало Баглая. Звісно, це ще нічого не означає. Роман Романович, чи як там його в хера звати, міг просто опікуватися загальним станом стривоженої колеги, тим більше — молодої та симпатичної. Самому ж десь років під сороковник або за сорок, мимоволі хвоста розпушиш. А може статися, що в них інші стосунки. Наприклад, вони сплять разом. Коли так, то удар, підготований ним, Богданом Баглаєм, влучить безпосередньо в головний «об’єкт», головну мішень, коротше, в журналістку.

«Фольксваген» різко пригальмував — Малиновський мало не врізався в капот «Омеги», що йшла перед ним і зупинилася, як і решта машин, на червоне світло.

— За дорогою дивися, — прикрикнув Баглай.

— Куди… куди ми їдемо?

— Тобі не один хрін?

— Це… викрадення?

— Ще не знаю. Поки що просто катаємося. Де у вас тут спокійніше? За місто вези, кудись у тихе місце. Поговорити треба.

— Хіба… не можна тут… так…

— На ходу? Ні, не можна. Не той ефект, — «Омега» попереду рушила далі, «Фольксваген» ніби приклеївся до асфальту, позаду роздратовано загуділи, дуло тицьнуло водія під ребра. — Чого став? Зелений, спиш?

Малиновський слухняно поїхав далі. Голова зараз була зовсім порожньою, кермо він крутив машинально, ніби замість нього працював автопілот. Оцінити ситуацію в ці хвилини він не міг навіть при бажанні: надто сильним виявився ефект від появи Баглая.

— Впізнав мене?

— Так.

— Правильно. Молодець. Отже, представлятися додатково не треба. Ти ж сам про мене все прекрасно знаєш. Твоя дівчинка чудово описала всю мою сутність. Віриш, що життя твоє погане нічого не коштує?

— Ні… Ні! — останнє слово спрацювало для телепродюсера ніби код, він відчув здатність мислити. — Чому ж нічого? Скільки ви… Скільки ти хочеш? У мене є гроші, правда. І міліція нічого не дізнається.

Не почувши відразу відповіді, Роман Малиновський раптом усвідомив, що несе дурню. Остання розмова в кабінеті Савченка пригадалася негайно. У Баглая на руках солідна сума, тому пропонувати йому зараз гроші щонайменше безглуздо. Але ж Баглай не знає, що йому, Малиновському, відомо про ті гроші. І потім, коли це людина, тим більше — в його становищі, легко відмовлялася від зайвого бабла… Треба спробувати відкупитися, він точно хоче отримати в такий спосіб компенсацію за програму, котра, виходить, справді зачепила його за живе, образила, розлютила… Чорт, у це неможливо повірити, це відбувається не зі мною!

— Так, — озвався нарешті Баглай. — Хочеш відкупитися. Не ти перший, до речі. Знаєш, скільки разів мені вже це казали і ще скажуть, можеш не сумніватися. Козел ти, дядьку, баран безрогий, ясно? Бабки твої мені на хрін упали. Хіба мільйон даси. Даси мільйон?

— Ти… с-серйозно?

— А то! Давай, неси мені мільйон. Хай половину сьогодні, половину, так тому й бути, завтра. І відпускаю тебе на раз, більше ніхто ніколи про мене не почує. По руках?

— У мене… у мене немає мільйона. Навіть половини немає. Слухай, я не все розумію…

— От щоб зрозуміти, крути бублика мовчки, вивозь мене кудись далі. Де в лісок заїхати можна чи просто якнайдалі від траси. Станемо, поговоримо, все стане тобі зрозуміло. Дурні запитання свої просто зараз готуй. На всі отримаєш відповідь. Ясно?

Малиновський звернув нарешті увагу, куди саме вони їдуть. Машина була вже в самому кінці Великої Васильківської, за всіма законами логіки та правилами дорожнього руху слід повертати праворуч, в бік Голосіївського лісу. Так Малиновський і зробив, більше говорити зі страшним пасажиром не намагався, зосередився на дорозі й нарешті відчув, що здатен оцінити ситуацію.

Погана ситуація. На задньому сидінні вмостився хлопчина, молодший за нього трохи не вдвічі, котрому нічого не заважає натиснути на спуск і вмолотити йому кулю в потилицю. Хіба поповнить особистий список жертв, з чого буде неабияк пишатися. Малиновський не був певен, що в нього вийде витягти свою зброю, хоча в тому, що він ризикне вперше в житті навести її на живу людину, Роман не мав жодних сумнівів. Але Баглай не спускає з нього очей, для нього це звичний спосіб життя, бандит на своїй справі розуміється так