Код да Вінчі - Ден Браун

Ленґдон відчув, що рука Софі стискає його коліно. Це вивело його із задуми. Софі дивилась на нього своїми зеленими очима і щось говорила.

— А як ти вважаєш, що нам слід зробити з документами Санґріл, якщо ми їх знайдемо? — пошепки запитала вона.

— Що я вважаю — не має значення, — відповів Ленґдон. — Твій дідусь віддав криптекс тобі. Роби те, що тобі підказує серце. Те, чого хотів би твій дідусь.

— Мені цікаво знати твою думку. Очевидно, в твоєму рукописі було щось таке, що викликало в дідуся повагу й довіру до тебе. Він призначив тобі зустріч. Це велика рідкість.

— Можливо, він хотів сказати мені, що я все написав неправильно.

— Навіщо б він казав мені знайти тебе, якби йому не імпонували твої ідеї? У рукописі ти висловився за те, щоб документи Санґріл оприлюднити чи щоб залишити все, як є?

— Ні за те, ні за інше. Я взагалі про це не висловлювався. У рукописі йдеться про символіку священної жіночності — я простежив її іконографію з найдавніших часів до наших днів. У жодному разі я не натякав, що знаю, де Ґрааль, і не казав, чи треба ці документи оприлюднити.

— Але ж ти пишеш про це книжку, отже, хочеш поділитися інформацією.

— Є величезна різниця між тим, щоб гіпотетично розглядати альтернативну історію Христа і... — він замовк.

— І чим?

— І тим, щоб показати світові тисячі давніх документів, які засвідчують, що Новий Завіт — це брехня.

— Але ж ти сам сказав мені, що Новий Завіт ґрунтується на вигадках.

Ленґдон усміхнувся.

— Софі, кожна віра на землі ґрунтується на вигадці. У цьому суть віри — прийняття того, що ми вважаємо істиною, того, чого не можемо довести. У кожній релігії Бога описують за допомогою метафор, алегорій і перебільшень — усі, від давніх єгиптян до сучасних недільних церковних шкіл. Метафори допомагають нашому розумові прийняти неприйнятне. Проблеми з’являються, коли ми починаємо тлумачити власні метафори буквально.

— Отже, ти за те, щоб документи Санґріл довіку залишалися там, де є?

— Я історик. Я проти знищення будь-яких документів, і я б хотів, щоб релігієзнавці мали більше інформації, аби скласти правильне уявлення про виняткове життя Ісуса Христа.

— Виходить, ти проти і того, й іншого.

— Та невже? Біблія — це непорушний дороговказ для мільйонів людей на планеті. Так само, як Коран, Тора і буддистський Канон — дороговкази для людей інших релігій. Якби ти чи я могли викопати десь інформацію, що суперечила б священним історіям ісламу, юдаїзму, буддизму, поганських вірувань, то чи варто було б нам це робити? Чи мали б ми розмахувати прапором і казати буддистам: ми маємо доказ того, що Будда з’явився не з квітки лотоса? Або що Ісуса народила не Непорочна Діва в буквальному сенсі? Хто по-справжньому розуміє свою віру, розуміє також і те, що ці історії метафоричні.

Софі, схоже, з цим не погоджувалась.

— Мої друзі, щирі католики, дійсно вірять, що Ісус справді ходив по воді, справді перетворював воду на вино і що Його народила справді Непорочна Діва.

— Саме це я й маю на увазі, — сказав Ленґдон. — Релігійні алегорії стали частиною нашої дійсності. Мільйонам людей вони додають сили і допомагають стати кращими.

— Але виходить, що їхня реальність — ілюзія.

Ленґдон хмикнув.

— Не більша ілюзія, ніж реальність криптографа-математика, який вірить в уявне число «і», бо воно допомагає йому розгадувати коди.

Софі насупилась.

— Це не чесно.

Вони помовчали.

— То про що ти запитувала? — перепитав за мить Ленґдон.

— Не пам’ятаю.

Він усміхнувся.

— Спрацьовує завжди.

Годинник із Мікі-Маусом показував майже пів на восьму, коли Ленґдон, Софі й Тібінґ вийшли з лімузина на Іннер-Темпль-лейн і, обминувши кілька будинків, опинилися на невеличкому дворику перед церквою Темпля. Стіни з грубого каменю блищали під дощем, десь нагорі туркотіли голуби.

Церква Темпля побудована повністю з канського каменю. Ця незвична кругла споруда з дивовижним фасадом, вежею в центрі і довгим нефом з одного боку більше нагадує військову фортецю, аніж храм. Церкву освятив 10 лютого 1185 року Гераклій, патріарх Єрусалимський, і вона пережила вісім століть політичних баталій, велику лондонську пожежу, Першу світову війну і серйозно постраждала лише 1940 року від запальних бомб німецьких військово-повітряних сил. Після війни її повністю відбудували.

«Простота кола, — думав Ленґдон, милуючись церквою, яку бачив уперше. — Архітектура грубувата й проста, більше нагадує римський замок Сант-Анджело, аніж вишуканий пантеон. Прямокутна прибудова праворуч псує весь вигляд, однак анітрохи не приховує первинної поганської форми цієї споруди».

— Сьогодні субота, і ще дуже рано, — сказав Тібінґ і пошкутильгав до входу, — тож сподіваюся, служби зараз не буде.

Вхід до церкви був кам’яною нішею, у глибині якої виднілись великі дерев’яні двері. Ліворуч від дверей висіла зовсім недоречна тут дошка оголошень із розкладом концертів і служб.

Ознайомившись із графіком роботи церкви, Тібінґ стурбовано наморщив чоло.

— Вони відчиняться для туристів аж через дві години. — Він підійшов до дверей і потягнув за клямку. Двері не відчинялись. Тібінґ припав вухом і прислухався. За мить на його обличчі з’явилась хитра усмішка. Він показав на дошку оголошень. — Роберте, гляньте-но, будь ласка, хто цього тижня проводить служби?

Хлопчик-служка вже майже закінчив чистити пилососом підлогу, коли в двері церкви хтось постукав.