Код да Вінчі - Ден Браун

— Зупиніть їх, — наказав інспектор. — Я обшукаю літак.

Поліцейські зі зброєю в руках догнали Тібінґа та його слугу і фізично перегородили їм шлях до лімузина.

Цього разу Тібінґ обернувся.

— Інспекторе, попереджаю вас востаннє. Навіть не думайте підніматися на борт. Ви пошкодуєте.

Незважаючи на цю погрозу, інспектор вихопив пістолет і рішуче попрямував до трапу. Піднявся, зазирнув досередини. Повагавшись якусь мить, зайшов до салону. «Що за дідько?»

За винятком наляканого пілота, літак був порожній. Жодної живої душі. Інспектор швидко оглянув обидва пасажирські салони, туалети, багажне відділення і не знайшов абсолютно нікого.

«Що, чорт забирай, Безу Фаш собі уявив?» Скидалось на те, що Лі Тібінґ казав правду.

Головний інспектор кентської поліції зупинився посеред порожнього салону літака і думав, як він схибив. «От чорт». Кров кинулась йому в обличчя. Він вийшов на трап і подивився на Лі Тібінґа та його слугу, що стояли недалеко від лімузина під дулами пістолетів.

— Пропустіть їх, — наказав інспектор. — Нас неправильно інформували.

Очі Тібінґа погрозливо блиснули.

— Чекайте дзвінка від моїх адвокатів. А на майбутнє затямте: французькій поліції довіряти не варто.

Ремі відчинив задні двері довжелезного лімузина і допоміг господареві-каліці сісти. Тоді обійшов авто, сів за кермо і ввімкнув двигун. Поліцейські кинулись врізнобіч — «ягуар» на швидкості вилетів із ангара.

— Ти чудово зіграв свою роль, друже, — сказав Тібінґ, коли лімузин, набираючи швидкість, помчав до виїзду з аеропорту. Він перевів погляд на тьмяно освітлену нішу в передній частині просторого салону. — Ну як вам там, зручно?

Ленґдон ледь помітно кивнув. Він та Софі й досі сиділи, скрутившись, на підлозі поряд зі зв’язаним альбіносом.

Трохи раніше, коли літак заїхав до порожнього ангара, пілот вимкнув двигуни, а Ремі відчинив двері й опустив трап. Поліцейські швидко зближались, тож Ленґдон і Софі стягнули монаха на землю і сховали за лімузином. Тоді пілот знову ввімкнув двигуни і почав розвертатися. Він майже закінчив цей маневр, коли поліцейські авта загальмували під ангаром.

Тепер лімузин мчав до Кента, і Ленґдон із Софі перебралися в кінець довгого салону, залишивши зв’язаного монаха на підлозі. Вони сіли на довге сидіння навпроти Тібінґа. Британець їм лукаво підморгнув і відкрив бар.

— Дозвольте вас пригостити. Бажаєте щось випити? Печиво? Чіпси? Горішки? Мінеральна вода?

Софі з Ленґдоном відмовились.

Тібінґ усміхнувся й закрив бар.

— Що ж, тоді повернімося до могили рицаря...

— Фліт-стріт? — здивувався Ленґдон. Рицар покоїться на Фліт-стріт? Досі Лі грайливо ухилявся від пояснення, де, на його думку, знаходиться «могила рицаря», яка, як обіцяв вірш, підкаже пароль до меншого криптекса.

Тібінґ усміхнувся і повернувся до Софі.

— Міс Неве, дозвольте, якщо ваша ласка, цьому хлопцеві з Гарварду ще разок глянути на вірш.

Софі порилася в кишені й витягла чорний криптекс, загорнутий у пергамент. Скриньку трояндового дерева і більший криптекс вони' вирішили залишити в сейфі в літаку, а з собою прихопити тільки те, що було потрібно для подальших пошуків, — невеличкий чорний криптекс. Софі розгорнула пергамент і простягла Ленґдонові.

У літаку Ленґдон устиг прочитати вірш кілька разів, але так і не здогадався, де ця могила. Тепер він повільно повторював подумки кожний рядок, сподіваючись, що на землі ритм вірша допоможе збагнути його приховану суть.

В Лондоні папа рицаря ховав,

Його плід гнів священний накликав.

В утробі сім’я, Рожі плоть — а де

На гробі куля, що до них веде?

Зміст здавався доволі простим. У Лондоні похований рицар. Цей рицар займався чимось таким, що розсердило Церкву. На його могилі бракує якоїсь кулі, що має там бути. Передостанній рядок — «В утробі сім’я, Рожі плоть» — був чіткою алюзією на Марію Магдалину, Троянду, що виносила сім’я Ісуса.

Попри очевидну простоту вірша, Ленґдон не мав жодного уявлення, що це за рицар і де він похований. До того ж, знайшовши могилу, вони, схоже, мають ще з’ясувати, чого на ній бракує. «А де на гробі куля?..»

— Жодних ідей? — розчаровано запитав Тібінґ, однак Ленґдон відчув, що член Королівського історичного товариства в душі задоволений, що здогадався першим. — Міс Неве?

Софі похитала головою.

— І що б ви без мене робили? — сказав Тібінґ. — Добре, я вам допоможу. Усе доволі просто. Перший рядок — це ключ. Зачитайте його, будь ласка.

Ленґдон прочитав:

— В Лондоні папа рицаря ховав.

— Саме так. Рицар, якого поховав папа. — Він запитально подивився на Ленґдона. — Вам це щось говорить?

Ленґдон знизав плечима.

— Рицар, якого поховав папа? Рицар, чиїм похованням керував папа?

Тібінґ голосно розсміявся.

— Потішно, що й казати. Роберте, ви безнадійний оптиміст! Подивіться на другий рядок. Цей рицар, вочевидь, зробив щось, що накликало на нього праведний гнів Церкви. Подумайте краще. Згадайте, як розвивалися стосунки між Церквою й тамплієрами. Рицар, якого поховав папа?

— Рицар, якого папа вбив? — припустила Софі.

Тібінґ усміхнувся й поплескав її по коліну:

— Молодчина. Рицар, якого папа поховав. Або ж убив.

Ленґдон подумав про сумнозвісну облаву на тамплієрів 1307 року — злощасну п’ятницю тринадцятого, коли папа Климент убив і поховав сотні тамплієрів.

— Але могил «рицарів, яких убив папа», мабуть, безліч.

— А от і ні!